Навесні у Краматорську я пив каву з журналістом зі Словаччини.
Він довго розповідав про свою країну. Про зміну настроїв після 24 лютого. Про російський чинник і російський вплив. А потім він сказав, що головна зміна серед його співгромадян – це раптове усвідомлення, що “НАТО – це ми”.
Його можна зрозуміти. Тривалий час вступ до Північноатлантичного альянсу сприймали як перепустку до “клубу дорослих”. Як парасольку безпеки, яка триматиме над твоєю країною хтось інший. Як зону спокою, яка відправить загрозу війні в історичне небуття.
“Війни не буде, а якщо станеться – НАТО нас захистить”. Проблема цієї формули полягає в тому, що НАТО в ній – це хтось ззовні. Хтось зовнішній, дорослий та досить озброєний. Така собі батьківська постать, яка оберігає від можливих ризиків. Безпека, віддана на аутсорс – все одно, що найняти охоронну фірму та поставити сигналізацію. У цій схемі ти вже не протистоїш грабіжнику, а чекаєш на тих, хто вступиться.
Мирні десятиліття привчали європейців до думки, що їхня безпека забезпечена “апріорі”. Що це “заводські налаштування”, які дістаються задарма. Що в разі потрясінь роль дорослого візьмуть на себе Сполучені Штати. І ця ментальна установка призвела до серйозного ціннісного збою.
Якщо природа дала тобі можливість не думати про здоров’я – ти перестаєш його цінувати. Якщо батьки забезпечили тобі безбідне існування – ти перестаєш відчувати ціну грошей. Якщо твоя безпека – це справа зовнішнього гаранта, ти перестаєш розуміти природу цієї безпеки. Ти її не оплачуєш, ти в неї не вкладаєшся і, рано чи пізно, у рівнянні майбутнього просто не враховуєш ризики можливої війни. В результаті твої збройні сили перетворюються на бонсай-армію, а Nord Stream-2 для тебе стає історією про взаємовигідну співпрацю.
24 лютого відправило цю схему в небуття. Останні півтора року змусили багатьох у Європі згадати про ціну миру. Колективна безпека – це не лише та, в якій за тебе воюють інші. Це ще й та, в якій ти борешся за інших. Дорослі існують, просто ти – один із них.
Нам неважко зрозуміти європейську трансформацію. За останню декаду ми встигли побувати по обидва боки цієї ментальної установки.
Перші двадцять років незалежності українська армія була чимось, що регулярно йшло під ніж. Її чисельність скорочували, її арсенали продавали. Мундир не викликав пієтету, а ідея військової кар’єри сприймалася зі співчуттям та здивуванням. Українське суспільство було переконане, що 1994-го зуміло вигідно обміняти ядерний арсенал на безпеку. За півтора року після російського вторгнення до Грузії під час президентських виборів в Україні армійська тема не лунала в програмах тих кандидатів, які вийшли до другого туру. Результат нам відомий.
Навіть перша фаза вторгнення не стала для нашої країни точкою неповернення. У міру того, як війна перетворювалася на позиційну і мляву, тема безпеки знову почала зникати з наших радарів. 2019-го на виборах серед іншого перемогла ідея, що миру можна безкровно досягти за допомогою переговорів. Результат ми знаємо.
А тому Україні неважко зрозуміти європейців. Вони зараз проходять той шлях, який нам самим добре знайомий.
Ми багато що могли б розповісти про небезпеку існування проросійських сил у країні. Могли б розповісти про ризики торгівлі з Москвою. Ми знаємо, як Кремль експлуатує свободу слова задля спотворення реальності. Як він підгодовує страхом великої війни пацифістські ідеї серед іноземних політиків. Зрештою, могли б розповісти європейцям про те, що від війни можна втомитись – і що від цієї втоми у суспільстві виникає запит на переговори з агресором. Ми можемо розповісти про це, бо самі через це проходили, самі мирилися з цим і самі за це голосували.
І нам варто бути готовими до того, що ми натикатимемося на байдужість. На політичний цинізм. На готовність відмахуватись від небезпеки. Нам це також буде добре знайоме. Зрештою, зовсім нещодавно ми й самі були готові так поводитися. Звинувачували в алармізмі тих, хто твердив про небезпеки війни. У списку загроз зростання тарифів ставили вище за військові ризики. До останнього були певні, що повномасштабного вторгнення вдасться уникнути.
Історія подарувала нам сьогодні моральний п’єдестал. З цього п’єдесталу нам легко говорити про принципи та цінності, послідовність та принциповість. Але нам буде легше зрозуміти європейців, якщо ми самі пам’ятатимемо про власне минуле. Якщо не будемо вигадувати себе заднім числом. Якщо згадаємо про те, якими ми були – перед тим, як стати тими, ким стали.
А ще нам буде легко приміряти на себе європейське протверезіння, якщо ми подивимося на людей у пікселі. Звична формула мирного часу – про те, що служать ті, хто добровільно обрав собі таку долю – перестає працювати під час війни. Безпеку країни забезпечують не якісь “спеціальні” люди. Спеціальні закінчуються – у міру того, як виграють час для інших. І дуже скоро армія починає складатися не з тих, хто обрав собі долю, а з тих, хто прийняв свою долю.
“Дорослість” – це не питання віку. “Дорослість” – це критерій відповідальності. Діти схильні жити із зовнішнім локусом контролю – списуючи свої успіхи та невдачі на зовнішні чинники. Дорослі живуть із внутрішнім локусом контролю – покладаючи відповідальність за обставини свого життя на себе.
Українське суспільство зараз проходить цей тест. Одним зручніше оголошувати себе маленькими та безпорадними. Іншим доводиться тягнути за себе та “за того хлопця”. Одні кажуть, що безпека – справа рук інших. Інші тримають небо, щоб воно не звалилося нам на голови. Та сама дилема, що й у країні мого співрозмовника. Його співгромадяни звикають до того, що НАТО – це вони. Наші співгромадяни – до того, що немає інших ЗСУ, окрім тих, що складаються з нас.
Тому що війна – це час дорослих.
