Український фронт може стати не найактуальнішим для Москви.
Інавгурація “путіна” 7 травня означає не просто продовження російсько-української війни, а намір кремлівців перевести її в нову фазу. Тому різко заметушився лукашенко і став розповідати, що НАТО з Литви зібралося атакувати його дронамі, українські війська скупчилися в дитячій лікарні на північній околиці Києва, звідки і вторгнуться, а білоруські повстанці планують увійти в Кобрин і попросити “Байден, введи війська!”.
Метушня лукашенка має дві об’єктивні причини, які ніяк від нього не залежать.
Причина перша, червневий саміт миру в Швейцарії з подальшим примусом РФ до миру передбачає деокупацію не тільки України, а й Білорусі. Поки в Білорусі перебувають війська РФ, ні про які гарантії безпеки не тільки для України, але також для Латвії, Литви та Польщі говорити безглуздо. Виведення їх із Білорусі може стати поштовхом до повстання проти диктатури лукашенка. Зрозуміло, ніхто не дає гарантій другої революційної хвилі в Білорусі одразу після відходу ра**истів. Але з урахуванням того, що влітку-восени 2025 р. лукашенка має пройти процедуру президентських виборів, а він уже в лютому 2024 р. заявив про свою готовність до неї, то в загальному контексті все виглядає майже однозначно.
Друга причина – це кремлівці, які роздухарилися. Рішення залишити бренд “путін” ще на шість років зобов’язує їх воювати до повного розпаду РФ або до її ліквідації. На практиці може вийти два в одному. За логікою вони повинні вражаюче повоювати до саміту в Швейцарії, щоб спробувати вплинути на позицію його учасників. Є ще десяток інших причин, що підштовхують їх до військової активності. У результаті лукашенко вже буде зобов’язаний брати участь у війні не тільки у вигляді плацдарму, складу і ремонтної бази, а й безпосередньо військами, і офіційно, а не нишком, як у 2022 р. Інших варіантів у кремлівців для нього просто немає з огляду на географію війни та тих геополітичних та ідеологічних конструкцій, які вони нагромадили. Тому білоруси вже можуть прощатися з ілюзією, що їм вдасться відсидітися по домівках, а не в окопах, завдяки спритності прибацьки. Лукашенко таке прощання зараз почав і хоче потягнути за собою на той світ і решту.
Подобається чи не подобається це лукашенку, але він зобов’язаний слідувати вказівкам Москви і зіскочити вже не може. Тому й розповідає, звідки по ньому готуються удари.
З інавгурацією і продовженням бренду “путін” кремлівці загнали в пастку не тільки лукашенку, а й себе. Після 7 травня стане однозначним фактом – припинення війни вже неможливе без ліквідації режиму “путіна” і рашизму як ідеології. Ніякі крики про “русофобію” вони вже не допоможуть і нікого не обдурять. Перемога – це вже однозначно демонтаж за повною програмою путінського режиму, а не просто вихід армії України на кордон 1991 р.
Чекають удару української ракети по “путіну” на мавзолеї 9 травня, падіння моста до Криму, яке чомусь обнулить інавгурацію і РФ, теракту ІГІЛ у Москві та інших чудес. У контексті цих очікувань арешт заступника шойгу породив новий потік темних натяків на битву “веж” під килимом і виріс в епохальну подію, яку можна порівняти лише з хворобою кадирова, про яку згадали без видимих причин.
Інавгурація “путіна” – це перша точка неповернення. Другою стане саміту миру в Швейцарії. Рішення Європарламенту від 25 квітня, слідом за ПАРЄ, про нелегітимність “путіна” і його режиму означає тільки одне – Перемога – це ліквідація цього режиму. Інших варіантів уже немає. До речі, членами ПАРЄ є Азербайджан, Вірменія і Туреччина. Саміт миру юридично оформить рішення про нелегітимність режиму “путіна” на міжконтинентальному рівні з усіма наслідками, що випливають із цього.
Крики кремлівців і акуратні зауваження їхніх друзів в еміграції, що п’ять областей України вже внесено до конституції РФ і тому нібито їх не можна повернути, не мають жодного значення.
Після 7 травня почнеться процес згортання дипвідносин із РФ, і він набиратиме обертів після саміту миру. Заяви лаврова, рябкова, пєскова та іншої публіки про те, що РФ може першою знизити рівень дипвідносин зі США і країнами Європи – це показник нервозності Москви. Кремлівці не для того залишили “путіна”, щоб їх ставили в кут. Кремлівці погрожують гібридними вторгненнями в країни Балтії, узяттям Харкова, проривом через Сувалкський “коридор”, війною в космосі та ще чимось, а тут їх нагинають просто на землі і без стрілянини.
Усі грандіозні замахи і наступи Москви між 7 травня і 16 червня – це окрема тема і багато чого в ній під великим питанням. Але війна конфіскацій активів і битва за те, хто раніше почне розривати дипвідносини – це більш реальний простір війни. Війну за конфіскацію активів Москва почала програвати у 2022 р. і не має шансу її виграти.
Наскільки все серйозно в русі до точок неповернення показує також публікація в німецькій “Die Welt” примірника стамбульської угоди 2022 р. Газеті не випадково саме зараз передали 17 сторінок цього документа, і вона опублікувала його на третій день після того, як Байден підписав законопроєкт про надання допомоги Україні. Ця публікація – контрольне запитання до мега-менеджерів із Банкової щодо форми їхньої участі в ліквідації режиму “путіна”. Від них вимагають визначеності в бойових діях, і найголовніше – гарантій, що вони не будуть знову просити прем’єр-міністра Ізраїлю організувати зустріч у Єрусалимі, щоб зазирнути в очі “путіну”. Нічого понад це. Глобальний Захід, як і раніше, не має наміру говорити з Москвою про Україну без України, і, як і раніше, вважає український фронт важливим, але не єдиним і вирішальним для ліквідації путінського режиму.
