Я дуже добре знав Дмитра Козака, коли жив у Росії, був знайомий з ним з 89-го року і скажу, що він дуже скептична людина і реаліст. До речі, народився і виріс в Україні. Абсолютно інша особистість, ніж Владислав Юрійович Сурков. Єдине, що їх об’єднує – армійська служба в частинах ГРУ.
Козак — взагалі-то щасливчик в житті. За все, що він береться, робить досить добре, принаймні за ним нічого не переробляють. Класичний приклад – відносна стабілізація відносин Молдови і Придністров’я. Крім цього фактично він вів підготовку до зимової Олімпіади в Сочі, за що йому можна поставити вищу оцінку. Козак – дуже конкретний парламентер і позбавлений будь-яких рефлексій і інтриг. Він вельможа при Путіні “для особливих доручень”. Колись його розглядали як потенційного губернатора Петербурга, навіть як генерального прокурора, але Путін визнав, що його краще використання – окремі ключові проекти.
Я думаю, що керувався Путін при цьому не тільки практичними міркуваннями, але і побоюваннями, що Дмитро Козак набере популярність, він привабливий і конкретний, досить “чистий” у корупційному сенсі і міг би по ідеї стати в майбутньому конкурентом самому Путіну в очах еліт і народу. На відміну від Суркова він не п’є і не вживає ніяких стимуляторів, хоча курить, як паротяг. Його призначення на український напрямок говорить про те, що політика щодо України з боку Росії стає реалістичною, тобто не в напрямку Новоросії, створення російської республіки та іншого марення, яке в свій час пропонував Сурков. Думаю, що заміна Суркова на Козака — знакова.
Тепер про Суркова. Треба розуміти, що він, як яскрава політична постать, виник задовго до виникнення російсько-українського конфлікту в гострій фазі. Сурков прийшов в Кремль фактично на самому початку путінського правління з посади директора РR-управління компанії “Юкос”. Характерно, що його справжнє прізвище Дудаєв, служив він в ГРУ, прийшов до Ходорковському, як охоронець. А пішов з “Юкоса”, коли власники компанії відмовилися включити його до складу акціонерів і дати частку.
Сурков – одна з найяскравіших демонічних фігур російської історії ХХ століття. Спочатку нульових саме він придумав тотальний контроль над телебаченням – тих, хто не підкорявся, починали шантажувати, а тих, хто тримався – просто купували. Таким чином, всі російські ЗМІ були приватизовані Кремлем, тобто підкуплені. Владислав Юрійович володів дивовижним марнославством і синдромом “генія”: він писав пісні, п’єси, книги і колонки в модних журналах, а одного разу навіть написав текст нового гімну Росії на музику сталінських часів, але умовив старого поета Сергія Михалкова підписати гімн своїм ім’ям.
Прекрасний факт для психолога; особистість цієї людини можна аналізувати нескінченно, він дійсно є носієм розщепленого мислення – за розповідями його знайомих, Сурков – чеченець по батькові, єврей по матері, гламурний чиновник і поет, мстивий, жадібний, жорстокий і хитрий інтриган, не відає почуття рефлексії і позбавлений совісті.
Вже після першого Майдану Сурков почав працювати з російськими музикантами, купуючи тих, хто міг би потенційно сприяти молодіжному протестові. Наприклад, колись близький мені по духу людей Борис Гребенщиков отримав від нього радіопередачу на центральному радіо на відмову від “пісень протесту” і антипутінських виступів. Єдиний, хто на це не пішов – Юрій Шевчук.
Сурков був ідеологом прокремлівських молодіжних рухів”: “Що йдуть разом”, “Наші”. Це була спроба створення російських “тітушок”, покликаних протистояти потенційним опозиційним рухам. Є свідчення, що саме він формував і “несистемну опозицію”, залучав фінансування для неонацистів, футбольних фанатів, є версія, що саме він придумав і “антикорупційні фонди” і забезпечив їх лідерам гарантії недоторканності, хоча послідовники Олексія Навального в це, зрозуміло, не повірять.
Манера керування Суркова стала певним трендом в Москві. Йому наслідували. Вранці кокаїн, після обіду — червоне вино. Саме він придумав каструвати російську політичну систему, домовляючись з партіями, лідерами, сплачуючи їм дуже хороші гроші з “басейну” (відкати, які збирають для Кремля), узгодження всіх кандидатів до Держдуми і їх купівлю. За деякими відомостями, Сурков організував викуп бренду “Яблуко” у Григорія Явлінського за 200 мільйонів доларів.
Таким чином, до 2013 року він створив повністю керовану форму російської внутрішньої політики. Але його велика кар’єра закінчилася в 2012-му році, коли почалося біло-стрічковий рух у Москві та молодіжні акції стали нервувати Путіна. Після цього Сурков фактично був відправлений у відставку з поста архітектора внутрішньої політики Росії і став займатися тим, у чому не компетентний. Він наламав дров з історією навколо Новоросії, переконуючи Кремль, що досить зовсім невеликого поштовху, щоб населення Луганська і Донецька підтримало б антимайданний настрій.
Найбільший провал у тому, що він переконав Путіна, що буде дуже легко захопити вихід до моря і до Криму. Але цього не вийшло, він прорахувався. Таким чином, час Суркова пішов. Можливо, він отримає ще якісь призначення, але його епоха закінчилася. Є версія, що він пішов не назавжди і через якийсь час повернеться в апарат адміністрації президента для забезпечення діяльності державної ради, що створюється зараз Путіним.
Методика Козака в корені відрізняється від методики Суркова. Він не буде ставити на всяку шваль і не буде займатися донецькими негідниками, купівлею місцевих гангстерів. Козак буде розв’язувати питання по Донбасу в руслі поставленої задачі – це запхнути назад в Україну бунтівні території і забути про це, як про страшний сон.
В ідеалі всі зміни Путіну потрібні до 9 травня – 75-річчя з дня Перемоги, щоб пред’явити світовим лідерам новий політичний ландшафт: абсолютне схвалення своєї політики населенням.
І це цілком може бути ключовою точкою трансферу влади: Путін ніколи більше не зможе залишити президентський пост на такій вершині успіху”. Росію очікує довгий перехід до постпутінської епохи. Для України зміна головного перемовника з Суркова на Козака — хороший знак, що відкриває можливість для компромісів. До речі, Козак чимось схожий на Зеленського по своєму психотипу, хоча, звичайно, не такий артистичний і “легкий”.
