Все це нагадує мені Мюнхенську змову, а відтак історія насправді нічому не вчить і європейські країни дуже скоро на собі відчують наслідки своєї позиції.
Після рішення повернути Росію до ПАРЄ майбутнє цієї організації здається мені доволі прогнозованим — йшли там до цього довго і «успішно». Сьогодні фактично відбувся процес фіксації того драматичного періоду, що підтверджує: ціни побили цінності, а агресор запрошений робити ще більші злочини.
Все це нагадує мені Мюнхенську змову, з чого я роблю висновок, що історія насправді нічому не вчить і європейські країни дуже скоро на собі відчують наслідки такої позиції. Бо Росія не бачить слабких — вона вважає їх сміттям, яке треба прибирати з дороги. Росія розуміє лише мову сили і лише на неї реагує. Капітуляція перед Росією позначає розлом — після цього рішення Рада Європи стане зовсім іншою. Про це пише автор на сайті “НВ”.
На превеликий жаль, тут я вбачаю наші серйозні недопрацювання як по лінії дипломатії парламентської, так і звичайної. Попри значні зусилля, докладені напередодні, останній етап, на мою думку, провели не досить ефективно. Мені здається, що багато хто просто вирішив — та у Росії перспектив у Європі немає. Російська сторона, зрештою, і сама підігрувала цій розслабленості, заявляючи, що хоче вийти з Ради Європи.
Для України це також нова точка відліку, і нам треба провести спокійний аналіз того, що відбулось. Як у контексті дипломатичної безпосередньої діяльності, так і наших відносин з тими країнами, що повністю підтримали це рішення. Ні, це не вся Європа, як може здатись на перший погляд. Адже йдеться передусім про позицію депутатів, а не всієї країни. Але те, що Кабінет міністрів Ради Європи проголосував майже одностайно, являється якраз сигналом про позицію України. Це означає, що ми цю битву програли. А тому треба робити серйозні висновки.
Тож чому так сталось? Причина не тільки в грошах. Для Ради Європи щорічний внесок у 60 мільйонів євро — це, вибачте, не гроші. Проблема радше політична: чомусь у європейських країнах взяла гору думка про те, що єдиний спосіб захистити окремих російських громадян від свавілля їхньої влади — це повернути їх країну до ПАРЄ.
Така теза є фальшивою від першого до останнього пункту. По-перше, не марсіяни, а росіяни вибирають свою владу, яка їх потім гнобить. Це співвідповідальність. Та і по-друге, останні законодавчі ініціативи Росії фактично позбавили Європейський суд з прав людини можливості захищати росіян, які туди звертаються. Тому що віднедавна російське законодавство передбачає, що спочатку в Москві будуть вирішувати, чи можна виконувати рішення ЄСПЛ. Очевидно, що в переважній більшості випадків рішення буде негативним. Це ілюзія захисту, але вона потрібна західним країнам, аби виправдовувати свою бездіяльність, безпринципність і своє бажання тримати двері для діалогу відкритими — з надією, що Росія якимсь чином зміниться. Але вона не зміниться. І, на жаль, до такого простого висновку в західних головах дуже далекий і звивистий шлях.
Тож що нам робити? Якщо делегація якоїсь країни в повному складі голосує з антиукраїнських позицій, то ми мусимо реагувати. Таких депутатів я би публічно заніс до чорного списку — щонайменше для того, щоб вони в Україну ніколи не в’їжджали.
Друге, я би переглянув нашу участь в Раді Європи і в самому комітеті міністрів, а щонайменше призупинив би роботу в багатьох органах, які насправді є фікцією. Я би безумовно подумав і над тим, щоб заморозити на даному етапі максимум програм, які ми нині маємо з Радою Європи, так як вона показує себе абсолютно неадекватною структурою.
Не думаю, що ці дії нам би зашкодили. Організація, що не захищає права людини, а потурає агресору, не варта того, щоб витрачати на неї свій час, гроші та все інше. Колись давно навіть Ліга Націй спромоглась виключити СРСР зі своїх лав за агресію проти Фінляндії. А теперішня Рада Європи, прийнявши більше 5−7 резолюцій, де засудила Росію за її злочини, не спромоглась навіть покарати її суто формально. Тож така організація втрачає цінність. А кожна країна, набуваючи членство в тій чи іншій організації, намагається туди щось не тільки привнести, а і отримати. Що ми можемо зараз отримати? Тільки беззубі резолюції, які закликають жити дружно з тими, хто нас вбиває, ґвалтує, нищить. Пробачте, та в такому разі я не бачу великого практичного смислу для України.
Безумовно, таку реакцію помітять. І так може вчинити не лише Україна. Грузія та інші країни можуть так само поставити питання руба — якщо ви не помічаєте очевидного, якщо продовжуєте ганебним чином порушувати права людини в Криму, на Донбасі та в самій Росії, не кажучи вже про Грузію, то організація, яка цього не бачить, не помічає і не реагує, перетворюється у ширму, щоб прикривати злочини агресора. Залишаючись у такій структурі, ми фактично стаємо співучасниками. Чи нам це потрібно?
Промінчик світла у таких історіях з’являється лише тоді, коли країна має чітку позицію. Бо коли країна намагається пробігти між двома краплинками дощу та показує свій гнучкий хребет, то з нею ніхто не рахується, ніхто не помічає. Тож я вважаю, що ми небагато втратимо, коли сформуємо чітку позицію — ось тоді нас помітять.
