Проблема російської культури в тому, що розмова про неї ніколи не стає розмовою про культуру. Натомість вона приречена перетворюватися на дискусію про політику. Авторство цього переродження належить самій Москві, яка позбавила свою культуру політичної нейтральності. Вона перетворила її на пакетний товар, але цей товар на різні ринки постачається в різній комплектації.
В цьому полягає головна причина україно-європейських “труднощів перекладу”. Париж і Київ, Стокгольм і Львів мають дуже різний досвід взаємодії з російською культурою. Слова однакові – а контекст відрізняється. Тому те, що ми сприймаємо закономірним, для багатьох на Заході видається надмірним. А те, що ми зчитуємо як культурний колабораціонізм, навряд чи інтерпретується так само у дружніх столицях.
“Хто тримає цей район?”
Головне завдання російської культури на території імперії – бути прапором. Назви міст, пам’ятники на п’єдесталах, топоніміка вулиць – все це покликане маркувати простір. Імперська культура ієрархічна, а тому працює табель про ранги: “центральні” постаті мають столичну “московсько-пітерську” прописку, а “другорядні” – якусь ще. 2014 рік запустив в Україні процес ревізії – і ми стали свідками декомунізації. 2022 рік посилив гостроту – і в країні набрала обертів культурна деколонізація.
І ні, це не боротьба з історією. Україна проходить той самий шлях, який до неї проходили десятки колишніх колоній у момент набуття суверенітету. Право надавати імена – один із проявів влади. Тому Москва так гостро реагує на появу в Україні нових назв. Тому так наполегливо відмовляється називати українські міста – новими іменами. Нічого дивного, що минулої зими російська армія воювала в “Артемівську”, а ракети в російських новинах прилітають у “Дніпропетровськ”.
Україна збільшує культурну дистанцію – замінюючи топоніміку та коригуючи шкільні програми. Займається культурною емансипацією – відправляючи пам’ятники до музеїв та проводячи ребрендинг армії. Воює за ідентичність – прибираючи імперські символи та перейменовуючи станції метро. Якщо Москва хотіла загальмувати цей процес, їй треба було не розпочинати війну. Але коли ти забираєш у своєї культури політичну нейтральність, перетворюєш її на пакетний товар і продаєш у зв’язці з лояльністю до імперії та прийняттям російської версії історії – не варто чекати, що це купуватимуть у країні, на яку ти напав.
А втім, рівно з цієї ж причини українська оптика погляду на російську культуру не завжди співпадатиме із західною.
Строк давності для біографії
Коли йдеться про сучасних письменників та артистів, то їхню біографію припустимо вимірювати поглядами. Прижиттєвий культурний внесок легко перекидається прижиттєвим людожерством. Той, хто сьогодні виступає адвокатом Путіна та Кремля, передбачувано позбавляється європейських гастролей та американських віз. Але коли йдеться про класиків – все набагато складніше.
В Україні велика спокуса оголосити сучасну російську політику прямою спадкоємицею російської культури. Провести пряму лінію із “золотого століття” російської літератури – до Бучі. Зі “срібного віку” – до Маріуполя. Ми маємо право на власні емоції, але, найімовірніше, нам навряд чи вдасться продати нашу позицію дружнім столицям. З тієї простої причини, що після Другої світової війни в Європі не готові купувати есенціалізм.
Есенціалізм стверджує, що деяким сутностям характерний незмінний набір аспектів. Що явища непорушні, а їхні характеристики – стабільні. Під час Другої світової було заведено пояснювати злочини Третього Рейху природою німецької культури. Але вся подальша європейська дискусія закінчилася тим, що від цієї концепції було вирішено відмовитись.
Післявоєнний консенсус звівся до того, що у злочинах винні сучасники злочину. Тому Лені Ріфеншталь несе відповідальність за Третій Рейх – на період якого припав розквіт її кар’єри. А Ріхард Вагнер, який помер за п’ятдесят років до перемоги нацистів – ні. Тому сьогодні публічний перегляд фільмів Ріфеншталь може розцінюватися як політичний жест. А прослуховування циклу опер “Кільце Нібелунга” залишається культурним перфомансом, а не політичною прокламацією.
Українська спроба закенселити російську культуру на Заході ризикує наштовхнутися на цю ж саму логіку. У відповідь ми почуємо, що класична культура не дорівнює актуальній політиці. Що пам’ятники полісемантичні – і тому беззахисні перед спробами режимів поставити їх собі на службу. Що спроба покласти колективну провину на давно померлих письменників і художників лише за фактом їхнього громадянства не витримує критики. Зрештою, нам скажуть про те, що культура російської людини – це культура, створена не тільки росіянами.
Нам скажуть, що в досвіді дорослішання російського солдата опер Чайковського було менше, ніж альбомів “Бітлз”. Що читав він не так Толстого, як Дюма. Що обираючи між Ейзенштейном і Тарантіно, найімовірніше, віддавав перевагу останньому. І це буде ключовим аргументом наших співрозмовників проти спроб встановити причинно-наслідковий зв’язок між національним культурним фундаментом та воєнними злочинами.
Зворотний бік прекрасного
Сучасна Росія – це гібрид. За своєю природою це антиєвропейська держава з європейською культурою. Ця культура успадкувала в Європи, наслідувала Європу і створювалася за європейськими правилами та канонами.
В імперських колоніях – включно з Україною – російська культура мала витісняти і заміняти. Імперський історичний наратив – замість українського. Російські імена – замість національного пантеону. Повсюдність російської культури мала маргіналізувати локальні культури – витісняючи їх на периферію. Але при цьому на Заході завдання російської культури зводилося не до заміщення, а до дипломатії.
Російська держава тривалий час використовувала власну культуру в якості дипломатичного фасаду. Вона мала провокувати інтерес і народжувати зацікавленість. Підкреслювати цивілізаційну спільність та створювати переговорне поле. Європейська природа російської культури відволікала увагу від антиєвропейського характеру російської держави. А художникам та артистам випадала роль торгових представників із продажу “загадочной русской души”. Де у чітко вивірених пропорціях змішані ведмідь та супутник, балалайка та балет, ізба та конструктивізм.
Геній і лиходійство виявилися цілком сумісними – у великодержавному наративі. Репресії 37-го – але П’ята симфонія Шостаковича. Танки в Будапешті та розгром Празької весни – але п’ять чемпіонів світу з шахів. Вторгнення до Афганістану – але Бродський з Нобелівською промовою. Щоразу зовнішній спостерігач міг дозволити використати культурний контекст у ролі універсального “натомість”. “Натомість Нурієв та Плесецька”. “Натомість Шаляпін та Тарковський”. “Натомість Дягілевські сезони та російський авангард”.
Можна визначати переваги як продовження недоліків. А можна і навпаки: говорити про те, що недоліки – лише продовження переваг. Одночасне сусідство в Росії політичного варварства та офіційної культури дозволяло багатьом на Заході ігнорувати перше і зосереджуватися на другому.
Складнощі перекладу
На відміну від України на Заході немає звички бачити в російській культурі загрозу власній ідентичності. Натомість там схильні сприймати багатьох російських класиків як давно глобалізованих персонажів. Як імена, що існують у відриві від національної крові та ґрунту. Як спадщина, яка належить усім і нікому. Цей досвід може суперечити українській оптиці – але це не означає, що наші співрозмовники від нього будуть готові відмовитись.
І точно так само на Заході можуть не враховувати український контекст. Не розуміти природи культурної деколонізації. Не помічати сенсу імперської топоніміки. Наші досвіди співіснування з російською культурою дуже різні, щоб бути зрозумілими без перекладу. Ми тридцять років дозрівали до власної культурної емансипації, а тому маємо бути готові пояснювати те, що відбувається з нами – собі та світу.
Впродовж багатьох років Захід, поглядаючи на схід, дивився крізь Україну – відразу на Росію. І ми маємо право тепер вимагати зміни оптики. Нам можна говорити нашим західним співрозмовникам про український культурний ландшафт – літературний, музичний, художній. Про все те, що довгий час було terra incognita як для них, так і для нас самих. Про все, що не було видно у світлі імперських софітів, які висвічували одну лише російську культуру. Про все, що було приречено існувати в тіні – чи в підпіллі.
Ми навряд чи досягнемо мети, якщо закликатимемо до кенселінгу чужого культурного пласта. Подібний підхід йтиме врозріз із повоєнним західним консенсусом. Але ми маємо право вимагати не підмінювати розмову про російські воєнні злочини дискусією про Толстого та Чехова.
Ми не зможемо продати ідею бойкоту російської культури. Але ми маємо наполягати на деколоніальній оптиці при погляді на неї. І кожен її культурний артефакт має вивчатися як пам’ятка імперії та приклад її офіційного дискурсу – зокрема про підкорені народи.
Ми не можемо завадити Заходу говорити про європейську природу російської культури – але це не повинно бути для них приводом ігнорувати антиєвропейський характер російської держави.
Право не судити про Чайковського по російському солдатові невідривно пов’язане з обов’язком не судити про Росію за Чайковським.
Зрештою, Росію представляє не її культура. Її репрезентують Буча та Маріуполь.
Як би на цій підміні не наполягала Москва.
