Tag: Росія

Словами “подобається, не подобається, Росія розпадається” можна продовжити рашистський каламбур Петросяна “подобається, не подобається, Росія розширюється” на “Блакитному вогнику”. Петросян, контракт якого з життям закінчується, знає, що розпадається. Тому поспішає зрубати грошей, бо “Газпром” йде до банкрутства, “блакитні вогники” – все, а особисто Петросяну махає Кобзон і кличе до себе слухати хор пісні і танцю росармії імені Александрова.

Петросян не один такий розумний. Перед Новим роком, нарешті, вийшов з прострації професор Соловей, який впав у неї після провалу бліцкригу. Він знову осідлав тему здоров’я Путіна, запевнив, що на другий день вторгнення теж рекомендував збільшити число військ, що рвалися до Києва, продовжив тему як перевлаштувати Росію, щоб захопити Україну, і обіцяє восени дострокові президентські вибори в РФ. Соловей пожвавився, оскільки як політтехнолог відчуває запах великого замовлення і великих гонорарів. Довідка іноагента окрилює його.

В передчутті змін Максим Галкін на десятому місяці вторгнення став продавати в Абу-Дабі квитки на свій концерт “Слава Україні!”. Краще інформований Невзоров зайнявся цим ще з 2020 р. З цієї ж причини начальство знову перевело Гіркіна з диверсантів в медійні персонажі, тверезо вирішивши, що там від нього більше користі. Потім згадало, що в Гаазі його засудили до довічного ув’язнення, а з таким бекграундом партію в РФ очолювати не рекомендується. Тому йому відводять роль публічного радника при якомусь партійному вожді, але не знають, при якому. Занадто він специфічний персонаж. Зі “Справедливою росією” і прилєпінськими посварився, а публічне суміщення його з “Вагнером” неможливе з іміджевих причин.

Розумні люди в РФ і високе начальство реально готуються до її розпаду або розпуску, як кому більше подобається. Професор Соловей теж, притому, що публічно не допускає цього навіть теоретично. Готуються не тому, що глава ГУР Кирило Буданов 4 січня пошматував ножем торт у вигляді карти РФ, продемонструвавши, нарешті, секретну біозброю, створену в таємних лабораторіях спільно з США.

Готуватися до цього в Кремлі почали ще з 2014 р. після захоплення Криму і Донбасу, коли прийняли закон про посадку у в’язницю за розмови про можливість розпаду РФ. Для наочності відразу засудили за ним кілька людей в Калінінграді. Московське начальство чомусь вирішило, що Кролевець – Калінінград першим піде з “Росії” в рідну гавань. Ймовірно, спрацювала алюзія з Кримом і що, посилаючись на цей прецедент, в рідні гавані можуть піти Карелія, Курили, Сахалін, Манчжурія і багато ще хто. У тому числі і Стародубщина. Всі скажуть, не один Хрущов бував п’яним, тому ми теж відпливаємо, бо хтось колись теж напився і не той папір підписав. Якщо можна Криму, то чому не можна нам.

У Кремлі правильно здогадувалися, що анексією Криму запустили самознищення РФ. Тому стали приймати один за іншим закони про заборону розпаду РФ. У їх числі і закон про заборону викладання в школах РФ будь-яких мов крім російської і якоїсь одної з романо-германської групи. Дійшли в цьому до того, що прийняли закон про включення чотирьох областей України в РФ, записали це собі в Конституцію і назвали новими територіями. Притому, що на частину цих територій так і не вступила нога російського солдата або пішла звідти.

Після цього вже всі можуть розфарбовувати карту РФ в будь-які кольори і креслити кордони їй на свій розсуд. Тим більше, що колективний Путін стверджує: “Росія з ким хоче, з тим і межує. Немає у неї кордонів”. Нема, так нема. Тоді і нема чого скаржитися на їхнє порушення.

Тому можна очікувати надходження в продаж у багатьох країнах контурної карти РФ під заголовком “Розфарбуй мене” в якості кросворда з історії та географії. Карта-кросворд буде складатися з питань: чий Крим, чиї Курили, чия Земля Франца-Йосипа і так далі. У Кремлі до цього готові. Тому Держдума у вересні прийняла в першому читанні закон про “картографічний екстремізм”, який наказує штрафувати на один млн рублів тих, хто зображує РФ без Курил, Криму або Херсонської області України. Кремль поки не дозволяє Думі друге читання, бо не може визначитися з розміром штрафу за карту світу взагалі без РФ.

Але число оптимістів в Кремлі, спраглих штрафувати за “картографічний екстремізм” скорочується і їх тіснять песимісти, яких часто називають добре поінформованими оптимістами. Песимісти бачать, що РФ рухається до розпаду і все менше приховують свій оптимізм з цього приводу. Час від часу він проскакує навіть у Маргарити Симоньян.

Оптимізм песимістів має вагомі підстави – розпад РФ розкриє перед багатьма в ній величезне вікно можливостей. Набагато більше, ніж розкрив розпуск СРСР. Головне, не робити тих дурниць, які зробила частина з них, записавшись тоді в КПРФ. Або не образитися на весь світ і піти в професори, як зробив Соловей. Він точно не повторить свої помилки початку 1990-их.

Ніякі заборони на розпад РФ не запобіжать його, як заборона на вживання слова “революція” не запобігла її в Османській імперії. Але недостатньо опинитися в потрібному місці і в потрібний час. Треба ще вміти цим скористатися. Добре поінформовані оптимісти в РФ і готуються до того, щоб скористатися.

Розпад химери “Росія”, створеної в 1721 р. царем Петром, якого деякі в Москві завжди вважали англо-голландським агентом, такий же логічний процес, як і розпад химери “СРСР”. Він має багато об’єктивних причин, внутрішніх і зовнішніх. Може йти швидше, а може повільніше.

У середині 1990-их “яйцеголові” з Білого дому його пригальмували, бо слідували лінії Генрі Кіссінджера, а не Збігнева Бзежинського. До того ж, багатьом тоді хотілося вірити в прогноз Френсіса Фукуями, що людство вступило, нарешті, в свій “золотий вік” і його подальша історія буде вже тільки історією удосконалення демократій і підтягування до їх рівня ліберальних монархій Азії і Африки.

У цій схемі РФ відводили місце ліберальної монархії, більш просунутої, ніж в Саудівській Аравії, і за структурою схожою на конфедерацію монархій в ОАЕ. На Заході вважали, як показав час – помилково, якщо росіянам дати більше грошей за газ, нафту та інші їхні товари, то вони підтягнуть інші народи РФ до необхідного рівня демократії, толерантності і всього іншого. Цей план будувався на думках експертів з “Росії” і СРСР, які посилалися на тезу про “цивілізаторську місію росіян в Азії”. Ця теза була запозичена Російською імперією з Європи в XIX ст. Семенов-Тян-Шанський прямо писав, що росіяни несуть світло і блага цивілізації в Азію, подібно до того, як європейці принесли їх в Америку. Більшовики ще голосніше, ніж просто російські імперці кричали, як вони успішно вкручують всім “лампочку Ілліча” і несуть світло в прямому і в переносному сенсі.

Американці і європейці, знаючи, що росіяни дуже люблять вкручувати лампочки, повчати і керувати, вирішили після розпуску СРСР, нехай вони і продовжують цим займатися в Азії до Владивостока. Але вкручувати будуть лампочки демократії, які ми їм дамо, а не тоталітаризму, чим позбавлять нас від багатьох турбот. За цю роботу ми будемо їм доплачувати, купуючи трохи дорожче у них нафту і газ. Так з’явився російський наратив про те, що Казахстан і країни Центральної Азії – це “зона відповідальності” Москви.

Цей план мав низку методологічних помилок. Три дуже грубі. Перша, його автори не врахували, що росіяни і демократія – це важкосумісні поняття. Друга, не врахували, що росіяни це більшою мірою релігійна ідеологія, ніж національність. Третя помилка, уявлення американців про росіян будуються майже виключно на розповідях росіян про самих себе. При цьому росіяни дуже вдало для себе експлуатують всі комплекси нації переселенців в менталітеті американців. Для цього росіяни розповідають американцям, що вони теж нація переселенців, але отримана в плавильному котлі імперії, чим розташовують їх до себе.

Адміністрація Обами наполегливо чіплялася за цей план навіть після нападу РФ на Грузію і оголосила про “перезавантаження”, але цей термін так і не знайшов конкретного змісту. Де-факто він став коротким піаром для Обами, означав прощення РФ і повернення відносин до “бізнесу як зазвичай”. Після захоплення Криму в Кремлі щиро дивувалися, чому Обама не хоче ще раз повторити цей трюк, і всіляко тиснули на нього.

Вторгнення 24 лютого в Україну змусило замовкнути на Заході навіть найбільш переконаних прихильників цього плану. Кремль, починаючи це вторгнення, розраховував, що в разі удачі він змусить Байдена зробити те, що відмовлялися зробити Обама і Трамп, і в підсумку отримає визнання Криму частиною РФ і “коридор” в нього. У Кремлі також знали: НАТО не вступить у війну з РФ, захищаючи Україну. Демарші лаврова з вимогою до НАТО саморозпуститися були одним із способів перевірити це. Варіант провалу бліцкригу в Кремлі допускали, але вважали неймовірним. Тому не спантеличилися планом “б” на випадок провалу.

В результаті вторгнення 24 лютого війна, що тривала одинадцять місяців, стала одним з прискорювачів розпаду РФ. Але набагато більшими такими каталізаторами стали майже повний відхід “Газпрому” з ЄС, відмова Австралії і “G-7” від нафти з РФ, і максимум ціни на нафту з РФ, введений ЄС. З 5 лютого до цього додасться ембарго на нафтопродукти. Це означає не тільки втрату Москвою доплат від Заходу за її “цивілізаційну місію” в Азії, але і втрату 70-80% виручки від продажу вуглеводнів.

Гроші від продажу вуглеводнів, їх розподіл і перерозподіл – це головна скріпа, яка по-справжньому стягує конгломерат різних територій в так звану “Росію”. Всі інші скріпи і скріпочки – вторинні і служать допоміжними елементами конструкції. Ці скріпи та скріпочки також починають розсипатися з різних причин.

Як результат РФ схожа на стару будівлю, приречену на знесення. Песимісти, які це розуміють, все більше наповнюються оптимізмом, бо знають, що перед знесенням з будівлі мешканці виносять все, крім мотлоху. Потім виносять сантехніку, двері, труби, вікна і в підсумку розбирають будівлю на цеглу, з якої будують щось корисне для себе. Як російське воїнство вивозило з України на танках і вертольотах унітази, пральні машинки і все, що йому сподобалося, бачив весь світ. Поцупили навіть єнота.

Тому можна не сумніватися, що з розпадом і розтягуванням РФ вони теж успішно впораються. Найбільш поінформовані вже будують плани, що і як виносити, а деякі діють, побоюючись, що інші можуть випередити. Лише найбільш невиправні оптимісти слухняно їдуть воювати в Україну. Однак, Петросян не зможе довго брати участь в цьому святі, бо Кобзон вже призначив йому зустріч.

Атлантична рада США на початку року запитала експертів щодо перспектив наступних 10 років. В опитуванні взяли участь 167 експертів, багатьох я добре знаю багато років, до когось ставлюся критично. Дуже цікаво, що 46%, тобто майже половина з них, прогнозує, що у наступні 10 років Росія стане “державою, що не відбулася”.

Більш того, 40% очікують, що вона може розпастися. Це тенденція того, як на Заході бачать Росію. Я її відчуваю по дискусіях, в яких сам беру участь. Те, що майже зовсім не сприймалося вчора, стає частиною обговорень, а значить і політичних планувань. І не тільки політичних, а й бізнесових – хто буде вкладати в таку Росію? І це стосується не тільки західного світу, а й насамперед незахідного.

Агонія режиму буде дуже небезпечною, але в неї починають вірити все більше, а значить будуть готуватися і страх це вже не зупинить. А в нас з”явився реальний шанс не тільки відбивати спроби Росії нас колонізувати, а й впливати на те, що відбувається на просторі РФ. До цього потрібно готуватися.

Москва шукає собі ситуативних союзників по всьому світу, намагаючись перетягнути на свій бік у війні з Україною всіх, кого тільки можна. У цьому сенсі Іран виявився дуже зручним об’єктом, геополітична розробка якого мусила б принести Путіну крім дронів-камікадзе ще й дивіденди від зближення з цією регіональною державою, котра претендує на роль лідера всього Близького Сходу. Але тут далеко не все так гладко, як того б хотілося Кремлю. І це вже в Ісламській Республіці Іран потроху починають розуміти.

Так у впливовій і одній з найбільш тиражних іранських газет “Donyae eqtesad” (Світ економіки) вийшла стаття молодого доктора політичних наук і міжнародних відносин Пурія Набіпура під промовистою назвою “Перешкоди для встановлення стратегічного союзу між Тегераном і Москвою”.

Доктор Набіпур починає свою статтю так: “Необхідно звернути увагу на зовнішньополітичну доктрину і стратегічну культуру двох країн, щоб зрозуміти глибину і розмах стратегічних відносин між Іраном і Росією, які завжди були сповнені злетів і падінь. Враховуючи розбіжності, засновані на стратегічній культурі Росії та Ірану, Тегеран повинен коригувати свою зовнішню політику та співпрацю не з точки зору рівноправного партнера, а з точки зору співвідношення витрат і користі та національних інтересів”.

Тут автор і не приховує, що теперішнє стрімке зближення Російської Федерації з Іраном зовсім не означає те, що Москва вважає Тегеран своїм рівноправним партнером. Просто у неї нині дуже обмежена можливість вибирати собі прибічників, а антиамериканськи налаштований режим мулл, крім всього, гостро потрібен Путіну не тільки для термінових поставок зброї.

Хоча, на його думку, “спільна присутність у регіональних організаціях та інституціях, економічна діяльність, взаємне зміцнення геоекономічної позиції і співробітництво та конвергенція є хорошою можливістю, яка здатна зміцнити поля всебічного співробітництва і взаємодії й бути рушійною силою для розвитку політичних, економічних та комерційних обмінів між двома дружніми сусідніми країнами”.

Не дивлячись на те, що відносини між Москвою та Тегераном розвиваються в напрямку створення глибоко вкоріненого антизахідного ідеологічного альянсу, іранський експерт чудово розуміє, які великі перешкоди існують для встановлення стратегічного союзу між Іраном і Російською Федерацією.

Адже, як зазначає Пурія Набіпур, “виходячи зі стратегічної культури Росії, Москва вважає себе акціонером міжнародної системи, і у цьому сенсі Москві небажано мати сильних конкурентів. Також Росія використовує Раду Безпеки ООН для своєї ефективної присутності в управлінні та вирішенні регіональних і глобальних криз у рамках своєї великодержавної стратегії. Погляд Росії на міжнародний порядок випливає з релігійних засад (православ’я) та націоналістичних дискурсів, а тенденція Росії до територіального експансіонізму є однією зі складових націоналізму цієї країни. Військова доктрина Росії абсолютно агресивна, тому обмеження її впливів та інтересів не є, і не буде прийнятним для Москви. Нова військово-морська доктрина акцентує увагу на розвитку присутності ВМФ Росії в морях і океанах, особливо в Північному, Льодовитому, Тихому і Атлантичному океанах, а також Середземному, Чорному і Каспійському морях, і чітко окреслює кордони цієї країни, в т.ч. в Арктиці і Чорному морі”.

З усім цим важко не погодитися, адже Путін бачить Російську Федерацію наддержавою, яка нібито вповноважена вирішувати долі світу і має “контрольний пакет акцій” в міжнародній політиці, що дає йому повне право самочинно перекроювати кордони інших країн та силою нав’язувати їм свої правила гри. Імперські замашки кремлівців побачили навіть в Ірані. Хоча міжнародна ізоляція Москви після її неспровокованого нападу на Україну та руйнування дипломатичних відносин між Іраном і Заходом й призупинення переговорів з Тегераном щодо відновлення Спільного всеохоплюючого плану дій (JCPOA) (цей договір передбачав відмову від розробки Іраном ядерної зброї в обмін на зняття економічних санкцій, в тому числі й заборони на міжнародну торгівлю нафтою) значно поглибили відносини між двома країнами.

Спільне бажання змінити існуючий світовий устрій і передати домінування у світовій політиці незахідним країнам, надзвичайно об’єднали ці дві держави-парії. Вони готові на все, аби закінчилася епоха превалювання Сполучених Штатів в міжнародних справах, і вважають, що історичною місією Росії і Ірану є боротьба за встановлення багатополярного світового порядку.

Доктор Набіпур переконаний, що “з домінуванням євразійських установок у зовнішньополітичному апараті Росії та відповідно до національних інтересів росіяни прийшли до переконання, що їм потрібен геополітичний та геоекономічний потенціал Ірану як центру геополітичних сфер Каспійського моря, Перської затоки та воріт до Середнього Сходу. Безпеково-економічний пазл, що відповідає національним і максимальним інтересам Росії, який запрацює із завершенням будівництва міжнародного транспортного коридору “Північ-Південь” і виходом Москви до теплих вод – Перської затоки, Оманської затоки та Індійського океану. Після формування уряду президента Ебрагіма Раїсі пріоритетом у зовнішній політиці стала стратегія орієнтації на схід і особливо розвиток відносин з сусідніми країнами. А завдяки тісному підходу до регіонального та міжнародного середовища – Росія та Іран мають можливість розширити співпрацю у військовій сфері та сфері безпеки”.

Добровільно взявши на себе роль “геополітичного посіпаки Москви”, Тегеран необдумано відкриває їй ворота до нових можливостей на Середньому і Близькому Сході, які несуть велику небезпеку самому Ірану. І якщо режим мулл думає, що масові поставки дронів в Росію, якими вона вбиває мирне населення в Україні пройдуть для нього безкарно, то вони дуже помиляються. Поставляючи зброю Москві, вони опосередковано беруть участь у її війні в Україні, а значить і розділять з нею відповідальність за всі ті страждання, які принесла ця страшна війна українському народу.

А різке зближення Ірану з Російською Федерацією, більше схоже на співучасть у злочинах кримінальних подільників, а не співпрацю політичних партнерів. Хоча, як констатує автор статті “Перешкоди для встановлення стратегічного союзу між Тегераном і Москвою”: “Москва та Тегеран, незважаючи на різну політику та підходи, які можуть призвести до розбіжностей між двома сторонами після закінчення їхньої конфронтації з Заходом, на нинішньому етапі мають однакові безпекові та геополітичні інтереси щодо боротьби зі спільними загрозами, включно з співробітництвом у сфері оборони, безпеки та транзакцій. У регіоні Іран також посилює політичну та військову присутність Москви на узбережжі Сирії та Лівану та побережжі Ємену на рівні сухопутних сил та стратегічного та культурного впливу”.

У тому й то справа, що головним чинником зближення Росії і Ірану є “конфронтація з Заходом” та намагання за будь-яку ціну зберегти режим диктатора Башара Асада в Сирії. Але очевидно, що в Ірані розуміють межі відносин Росії з Іраном. Так Пурія Набіпур наголошує, що “Росія традиційно має корисливий і агресивний підхід. Стурбованість Ірану, зокрема непередбачуваність взаємодії Росії із Заходом, історична недовіра Ірану до Росії та гіркий досвід втручання колоніальних держав в життя в Ірані, який бере свій початок в історичній пам’яті іранців, є одними з факторів, які вплинули на прийняття рішень у зовнішній політиці Ірану. Злети і падіння у відносинах між Тегераном і Москвою практично унеможливлюють створення стратегічного альянсу”.

І це ще дуже м’яко сказано. Оскільки “історична пам’ять іранців” й досі зберігає наслідки поразок у війнах з Російською імперією, яка кожного разу забирала і присвоювала собі території окупованих персами інших народів. Тогочасні лідери Персії так і не змогли використати міжнародну конкуренцією в національних інтересах своєї держави. Чим тоді й скористалися в Москві. В Ірані добре пам’ятають експансіоністські уроки домовленостей з Росією та чудово розуміють – який “стратегічний альянс” може бути з Росією, коли Москва ніколи і ні з ким не дотримується взятих на себе раніше зобов’язань. То чому ж вона буде виконувати домовленості з Іраном?

Тут доктор Набіпур відверто вказує на небезпеку, яку несе Москва його країні: “З точки зору національної безпеки Росії ядерний Іран без санкцій можна вважати загрозою інтересам Росії. Росіяни дуже стурбовані можливістю трансформації і зміною відносин між Іраном і Америкою. Москва отримує велику користь від конфлікту між двома країнами, що забезпечує її інтереси, і не захоче позбуватися цих вигод. Прийняття суперечливих рішень перед переговорами про JCPOA та активізація росіян стала найбільш очевидним відображенням чутливості Москви до питання ядерного зміцнення Ірану”.

На думку іранського експерта: “Також однією з інфраструктурних проблем розвитку економічних відносин стала відсутність правильного розуміння взаємних можливостей сторін. Незважаючи на численні зустрічі лідерів двох країн і підписання всебічної угоди про співпрацю, реалізація існуючого великого потенціалу економіко-технічного співробітництва, торгівлі та комерційного обміну між Іраном і Росією залишається на досить низькому рівні. У той же час торгівельний баланс має величезні перекоси на користь Росії, а економічне співробітництво між двома країнами не розширюється відповідно до рівня політичної співпраці”.

Натомість все більше поглиблюється військове співробітництво Російської Федерації з Іраном. Іранські “Шахіди” – це інструменти знищення України. Безпрецедентні спроби знищити об’єкти енергетики і тепломережі в Україні іранськими дронами означають, що сьогодні Іран фактично став спонсором російського тероризму. Він, так само, як і Москва винен в численних смертях українців від іранських безпілотників та використання цих дронів для нападів на енергетичну інфраструктуру України, щоб позбавити мільйони українців електроенергії, тепла та інших життєво важливих комунальних послуг. Намагаючись разом з Росією організувати для України взимку “Холодомор”, Іран цим визнає свою зацікавленість в ліквідації держави України.

Тегеран своєю непродуманою співпрацею з Росією добровільно ввергнув себе в “темні часи”, бо після програшу Москви у війні з Україною, це буде також і програш Ірану. І він, разом з Російською Федерацією і Білоруссю, змушений буде виплачувати Україні репарації за всі нанесені збитки.

Це дипломатичними каналами потрібно донести до вищого іранського керівництва. Щоб нарешті вони почали розуміти, що дружба з Москвою і ігри у “велику геополітику” у підсумку матимуть для Ірану свою дуже високу ціну.

З червоної в’язниці в чорну.

Російські табори, як відомо, бувають червоні, де зеків тероризує адміністрація, і чорні, де реальна влада у блатарів.

Вся Росія – одна велика зона. Довгий час вона була червоною, в якій панувала чекістсько-чиновницька адміністрація.

Стрімке піднесення блатаря-Пригожина може свідчити, що влада змінюється. Приходить час кримінальників з погонами не пришитими до форми, а витатуйованими на шкірі.

До путінського кухаря-кілера підлещуються чиновники і на федеральному, і на регіональному рівні.

Перший заступник голови Ради Федерації, топменеджер “Єдиної Росії” Турчак погрожує депутатам, які посміли зустріти Новий рік не в донбаському окопі, а на мексиканському пляжі, “пригожинською кувалдою”. А курський губернатор Старовойт, домагаючись милості Пригожина, проходить новорічний курс кримінально-патріотичного перевиховання в його військовому таборі.

Якщо так далі піде, в один прекрасний день в Кремлі (до речі, не випадково, що саме так в чорних в’язницях називають камеру, де сидять злодії в законі) розіграється сцена за мотивами “Джентельменів удачі”.

Путін (Пригожину) – Канай звідси!

Пригожин (знущально) – Хто це?

Кадиров – Володя пітерський.

Пригожин – Скільки я зарізав… скільки перерізав… скільки душ я занапастив! (рве на собі майку і дико гарчить, скорчивши пальці обох рук; відтягнувши за грудки Володю пітерського, тицяє йому в очі “рогатку” з пальців) моргали виколю!!! (Володю без свідомості забирають, його місце займає тандем Пригожина і Кадирова).

А якщо серйозно, хіба Росія не здатна стати великою “чорною зоною”, де пануватиме свавілля блатарів? Народ, за великим рахунком, нічого навіть і не помітить. Йому, що чекісти, що блатарі – що ті грабують, що ці.