Напевно, вперше, я бачу такий величезний медійний інтерес до виборів у сусідній Словаччині. З одного боку, це добре, бо ми з колегами в Інституті майбутнього завжди топили за пріоретизацію відносин з нашими сусідами, і за те, щоб ми більше і частіше вникали в їх порядок денний.
З іншого боку, дуже видно, як ми по другому колу заходимо на той же невдалий зовнішньополітичний підхід, як після 2014 року, коли значна частина ставки робиться на необгрунтовану віру в збереження політичної кон’юнктури і статусу-кво на Заході, на якій тримається наша фінансова і військова підтримка з боку ЄС і НАТО.
Тому насправді нам не стільки цікаві вибори в Словаччині, скільки вони нас лякають. Адже якщо Словаччина стане “другою Угорщиною”, як пишуть наші ЗМІ, то підтримка України ослабне, а значить ослабне і наша обороноздатність.
У цьому підході закладені відразу кілька істотних помилок, через які ми свого часу не змогли вибудувати нормальну архітектуру безпеки після 2014 року:
1. Віра у вічність і непохитність Західної підтримки. Раз Росія – ворог для ЄС і НАТО, то нас будуть підтримувати завжди, якою б не була ціна. Але тут ігноруються дрібні речі на кшталт різного сприйняття російської загрози на Заході, різного ставлення до концепту “перемоги” або різних пріоритетів зовнішньої політики самих західних країн, яка не завжди зациклена на Україні. А тому, коли ця вічність опиняється під питанням, то нас накривають страхи і хвилювання, бо плану “Б” в масовому сприйнятті немає. Тому від одних лише виборів в Словаччині у нас вже бояться, що вся наша політика обвалиться. В ідеалі, такого бути не повинно, так як необхідні сильні зв’язки на інституційному рівні, і обережна гра з різними політичними силами, а не тільки тими, хто добре виступає з нашими тезами на публіці.
2. Небажання занурюватися в чужий контекст. Нас не цікавить, чому люди в Словаччині або Угорщині голосують за цих політиків, чому ці політики просувають саме такий порядок, а ну іншу, чому вони повинні нас підтримувати вічно, і ігнорувати власні інтереси. Коли ми опускаємо ці речі, все, що відбувається починають пояснювати просто: рука Кремля. Просто так вийшло, що “проросійські сили” раптом перемагають на виборах. А звідси виходить ще один логічний висновок: раз це ворожі нам сили, то нам їх треба приймати в багнети, що автоматом відрізає можливості розглянути варіанти співпраці і компромісу.
3. Переоцінка самих себе. Нам здається, що раз ми несемо на собі основний тягар війни, то всі нам повинні і ніхто не буде ставити ніяких зайвих питань. У більшості випадків це не так. У партнерів постійно щось змінюється, відбувається переоцінка ситуації, аналізується ситуація на фронті, робляться якісь висновки, йдуть якісь переговори, змінюються керівники партій і урядів, громадська думка. Динамічна ситуація нами часто розглядається як незмінна статика, а ставлення з нами оцінюються за формулою “захищайте наші інтереси, тому що… ну, ви знаєте”. Це може працювати в період первинного шоку, коли у всіх тільки формуються позиції, багато імпровізують і ще незрозумілий проміжний результат кризи. Але з часом, все змінюється, і нам головне на переоцінювати власну моральну позицію і не натягувати її на очі інших суспільств і урядів. Інакше виходить ось так, як зараз, коли конфлікт з сусідами по зерну подається як “ніж в спину”, а вибори в Словаччині стали битвою добра і зла.
Я особисто не чекаю ніяких фундаментальних зрушень від результату виборів. Велике питання, якою буде нова коаліція, і чи дійсно партія Роберта Фіцо буде такою вже впливовою в цій коаліції. У будь-якому випадку, нам треба буде навчитися жити з новою політичною реальністю в Братиславі, і прийняти те, що з плином війни ситуація в цих країнах може і буде змінюватися, а іноді – не так, як ми хочемо.
Зрештою, попереду вибори в Польщі, в США, в Європарламент і в Британії.
