Про що говорить остання угода між Туреччиною і Росією.
З 12 липня російські транспортні літаки приземлялися на повітряній базі поблизу Анкари, доправляючи елементи зенітно-ракетного комплексу С-400, який Туреччина придбала незважаючи на серйозні заперечення США і заклопотаність НАТО.
Москва запропонувала цю угоду три роки тому, незабаром після спроби військового перевороту в Туреччині. Акт придбання свідчить про розвиток російсько-турецького «стратегічного партнерства», відновленого після конфлікту наприкінці 2015 року через збитий бомбардувальник, який порушив турецький повітряний кордон під час бойової місії в Сирії. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган особисто доклав чимало зусиль для проведення цієї операції, описуючи її як найважливішу угоду в історії сучасної Туреччини. Його завзятість виправдовують грандіозними, але розмитими геостратегічними планами; втім, у цьому випадку, і турецький, і російський лідер найбільшого значення надають саме міркуванням місцевої політики. Матеріал опублікован на сайті “НВ”.
Ердоган підозрює, що США і НАТО симпатизували, якщо не стояли за провальною спробою турецьких військових сил повалити його в липні 2016 року. І тому намагається посилити турецький суверенітет, що подається як зменшення залежності у царині безпеки від ненадійних союзників. Він знає, що більшість європейських політиків задоволені перемогою його політичного опонента на нещодавніх виборах мера Стамбула. Переможна коаліція, що складається з опозиційних партій, має націлюватися на відповідність очікуванням суспільства і не наважувалася ставити під питання угоду щодо С-400, яку Ердоган використовує, щоб повернути свій контроль над політикою безпеки Туреччини.
Російський президент Володимир Путін прикидається, що у нього ідеальне взаєморозуміння з Ердоганом, незважаючи на гострі розбіжності щодо сирійської війни.
Основна цінність угоди С-400 для Путіна не у зміцненні російського партнерства з Туреччиною, а скоріше, у провокації конфлікту між Анкарою і Вашингтоном. Популярні російські медіа зловтішаються, що адміністрації Дональда Трампа не вдалося перешкодити доставці систем С-400. Багато московських експертів прогнозують, що США не зможуть виконати свою обіцянку покарати Туреччину за імпорт російської зброї і обмежаться лише символічними діями. Туреччину вже виключили з програми винищувачів F-35 Lighting II, але Росія хоче натомість запропонувати угоду з імпортування свого новітнього (хоча досі перебуває на стадії розробки) винищувача Су-57 п’ятого покоління.
Путіну важливо, щоб у росіян склалося враження про переможну угоду з продажу зброї, особливо з того часу, як ставлення російського суспільства до Туреччини стало позитивнішим після сильного негативного сплеску на початку 2016 року. Він хоче показати, що розв’язання проблем безпеки на високому геополітичному рівні майже не залишає йому часу на розв’язання таких набридливих проблем як катастрофічна повінь і пожежі в Іркутській області.
Проте, це не те, що потрібно росіянам: апетит суспільства щодо міжнародної політики випаровується в міру посилення роздратування від економічних проблем.
Тривала економічна стагнація викликає не тільки політично зручну апатію, а й зростання потреби у виборі. Кремль не може задовольнити цю потребу і намагається переконати людей у змістовності реформ, паралельно сигналізуючи про те, що всі спроби висловити невдоволення будуть швидко придушені.
Прикладом такої оборони стабільності режиму є виключення всіх опозиційних кандидатів з участі в майбутніх муніципальних виборах у Москві і Санкт-Петербурзі. З протестами швидко розібралися, і поки цей метод контролю виборів виглядає ефективнішим, ніж фіаско Ердогана в Стамбулі, насправді він зрадницьки демонструє затаєну боязнь путінських придворних несподіваного вибуху масових протестів.
І Росія, і Туреччина застрягли в економічній стагнації, і ситуація буде погіршуватися через неясні перспективи нових західних санкцій. Для Туреччини головна загроза — це комбінація заходів США для покарання за угоду С-400 і каральні заходи ЄС у відповідь на турецьку шельфову розвідку природного газу біля берега Північного Кіпру, незважаючи на заперечення Республіки Кіпр. Своєю чергою проблема Росії полягає в потенційних нових санкціях США, спрямованих на фінансові операції з російським держборгом. Хоча президент Трамп міг накласти вето на цей крок, зроблений Конгресом США, попередній підрахунок ризиків може стимулювати подальший відтік інвестицій і капіталу з Росії.
Російська економіка пройшла шлях від рецесії 2015−2016 років до стагнації, але новий спазм кризи здається дедалі ймовірнішим — і російське зубожіле суспільство до нього не готове. Страх скорочення доходів посилюється потоком викриттів корупції у правоохоронних органах і навіть у Федеральній службі безпеки, де стандартні витрати бюджету і вимагання перетворилися на звичайний бандитизм. Московські опозиційні кандидати можуть справедливо заявити, що виключення їх з виборів прямо пов’язане з безсоромною корупцією серед офіційно прийнятих кандидатів і виборчої комісії.
Ердоган може подавати укладення угоди С-400 як символ його непокори тиску США, а Путін може заявляти, що цей успіх веде до нових угод, особливо з Індією, які також відкинули заперечення США. Проте жоден з автократів не вразить населення своїх країн такими досягненнями. Міський середній клас обох країн втомився від своїх підстаркуватих лідерів, що створюють ілюзію незамінності і невпинно працюють над знищенням будь-яких спроб послабити їхню владну хватку. Вуличні протести можуть залишатися під контролем, і активістів у соціальних мережах можуть і далі вважати незначними, але невідворотна траєкторія деградації і занепаду занадто очевидна і розчаровує російський і турецький бізнес і військову еліту. Витончені системи озброєння не зможуть захистити проти наступу альтернативного майбутнього і зради корумпованих придворних.
