Прорив ворога на Харківському напрямку не те щоб зупинено, але, як формулюють на нашому воєнно-бюрократичному жаргоні, локалізовано. Тому вже можна аналізувати, як відбувається цей давно очікуваний, але несподіваний наступ.
І базою для порівняння просто проситься український наступ восени минулого року.
Обидва наступи були гучно анонсовані, про них міркували і у нас, і ворога, і у наших партнерів. Але до українського контрнаступу ворог готувався — ретельно і успішно. На відміну від нашого воєнно-політичного командування. Тому за декілька діб ворогу вдалося захопити територію, по різних оцінках, до 100 кв кілометрів. А нам подібного результату вдалося досягти лише за декілька місяців.
Агресор використав нову тактику. Раніше він пер бронетехнікою на наші позиції (до речі, так само, як намагалися робити ВСУ під час минулорічних наступальних дій). А зараз за підтримки артилерії просочується малими піхотними групами, обходить наші опорники, де чиниться спротив, і просувається далі. Фактично, призупинити його вдалося на околицях Вовчанська, там тривають дуже запеклі бої, цілком можливо, що зруйновані залишки міста доведеться покинути.
Наявність цієї нової тактики бентежить саме як факт. Ворог переважає нас чисельно та ресурсно. Якось компенсувати цю перевагу можливо за рахунок нестандартних креативних дій, що нам вдавалося на початку війни. Але якщо агресор почне переважати і у креативі, то перспективі невтішні.
Спостерігається помітна кількість наших полонених (підкреслю, ворожі теж є). А це свідчить про відсутність координації і своєчасних наказів про відхід. Тобто, про певну розгубленість командування на початковому етапі ворожого наступу.
Тепер про оборонні фортифікації на Харківщині — ця тема після масово тиражованого поста нашого розвідника Деніса Ярославського набула дуже широкого розголосу. І відразу пішли супер оптимістичні спростування і від воєнних, і від цивільних представників влади. В мене особисто навіть створилося враження, що це не ворог наступає, а ВСУ беруть в охоплення той даром нікому не потрібний Бєлгород…
Дійсно, поблизу фронту серйозні фортифікаційні споруди не будуть. Але навіть ті укріпленні другого-третього ешелону, які продемонстровані у соцмережах як зразок, не викликають захоплення у професійних будівельників. Бо нагадують укріпленні минулого сторіччя, а не сучасної високотехнологічної війни.
Відверто замовчується відсутність вдовж кордону з ворогом щільних мінних полів — як протитанкових, так і протипіхотних. А саме міни стали одним з головних факторів, які зупинили український наступ у 2023 році. З обох боків фронту фактично нема фото бронетехніки, яка підірвалася на мінах під час наступу на Харківщині. А от з минулої осені таких повно.
І абсолютно неприйнятною є критика військовослужбовця Д. Ярославського, який розповсюдив неприємну для влади інфу, на підставі того, що він свого часу начебто входив до медійного пулу В. Медведчука. Денис зараз на фронті, боронить Україну. Всім, хто з домашнього дивану критикує його за те, що він не з тими колись сфотографувався, треба просто заткнутися.
Задовбався повторювати ази медійної гігієни: доброчесність джерела інформації не гарантує її достовірність. І навпаки, якщо хтось стверджує, що два на два — чотири, не можна відмовлятися від цього рівняння лише тому, що людина вам не подобається.
А загалом, технологія «не можеш спростувати інфу — заплямуй її носія» розрахована на самих тупих, на відверте бидло, яке не здатне думати. І використовують її цинічні негідники. Тому вона дуже популярна у росії.
І останнє. Днями писав, що у ворога недостатньо сил, щоб захопити Харків, або Суми, або інше прикордонне обласне місто. Щодо Харкова позиція залишається незмінною, а от щодо інших міст з урахуванням ситуації з проривом ворога, що триває, моя впевненість дещо похитнулася.
