У лютому 2024 року загиблому воїну Вікторові Ониську був присвоєний Орден Богдана Хмельницького III ступеня. Про нагороду дружина загиблого військового Ольга дізналася з Вікіпедії. Про це жінка розповіла у соцмережах.
У травні 2024 року орден передали до Оболонського ТЦК – той мав би поінформувати родину воїна про нагороду та запросити її на церемонію вручення. Утім, жодних повідомлень про це Ольга не отримала.
У коментарі для “УП. Життя” вдова загиблого героя розповідає, що про нагороду дізналася зовсім випадково.
“Указ про нагородження мого чоловіка офіцерським орденом був підписаний президентом ще у лютому 2024 року. Я побачила новину про це десь за місяць у Вікіпедії – на сторінці, присвяченій Віті. Почекала ще місяць. Тиша”, – згадує Ольга.
Після цього жінка вирішила звернутися до військових зі 128-ої бригади, де проходив службу Віктор, щоб уточнити, коли родину повідомлять про нагороду.
“Мені пояснили, що ордени відправляють у ТЦК за місцем проживання і вже звідти про них повідомляють родинам. До того ж, потрібен час на їхнє виготовлення”, – каже вдова.
Цю інформацію у коментарі для “УП. Життя” підтвердив речник 128-ої ОГШБр Ярослав Галас. Він пояснив, що коли боєць гине, бригада готує подання на нагороду. Подання підписує командир бригади і воно далі проходить через бюрократичний ланцюжок.
“Подання надходить до оперативного командування, в якому перебуває бригада. Після цього його спрямовують на командування Сухопутних військ ЗСУ, потім – у Міністерство оборони, і вже з Міноборони воно надходить до Офісу президента, оскільки ці нагороди присвоює особисто глава держави. Після підписання указу президента про присвоєння нагороди посмертно документ повертається зворотнім шляхом: через Міноборони, Сухопутні війська, оперативне командування і зрештою надходить до ТЦК. ТЦК – це остання ланка, яка зобов’язана повідомити рідних і запросити їх на церемонію вручення нагороди”, – зазначив речник 128-ої ОГШБр.
Він повідомив, що нагорода Віктора Ониська потрапила в ТЦК приблизно в травні 2024 року.
“Це було чотири місяці тому. Указ щодо нього було видано 12 лютого цього року. Відповідно з лютого до травня нагорода проходила через різні етапи: від Офісу президента, через Міністерство оборони, командування Сухопутних військ і до оперативного командування, поки не дійшла до військкомату”, – пояснює речник бригади.
Він зазначає, що часто трапляються випадки, коли від моменту загибелі бійця до вручення нагороди родичам може пройти півроку-рік, а інколи навіть більше.
Так сталося і у випадку з Ольгою, адже після тривалого очікування жодної інформації від київських ТЦК їй не надходило.
“Минуло півроку, але жодної звістки від ТЦК так і не було. Я набрала Оболонський РТЦК, де відповідно оформлювала всі документи, коли чоловік загинув. Але там ніколи не відповідають телефони, вказані на офіційній сторінці”, – говорить вона.
Не отримавши відповіді від ТЦК, вдова вирішила звернутися за допомогою до ветеранської спілки “Бойове братерство України”.
“Ця спілка вшановує пам’ять полеглих побратимів, нагороджуючи їхніх дітей власною відзнакою “Батьківське серце”. Мою доньку у вересні запросили на нагородження. Я дуже вдячна громадському сектору за те, що він підстраховує державний і утримує в нас надію на зміни”, – говорить Ольга.
У ветеранській спілці взялися допомагати вдові з пошуком ордену.
“Кажуть, що провели ціле розслідування. Зрештою, нагорода знайшлася в Оболонському ТЦК. Забираючи цю зім’яту коробку з орденом у бухгалтерки, я запитала, чому таке ставлення? Хто відповідає за комунікацію з родинами? Це ж почесний офіцерський орден. Та й мій чоловік не чекав на повістку, а добровільно мобілізувався в ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення. Хоча був кіноробом і міг прикритися “культурним фронтом”. Я почекала ще кілька днів, сподіваючись, що хтось бодай зателефонує і вибачиться. Але знову – тиша”, – говорить Ольга.
Вона каже, що їй було соромно оприлюднювати цю історію, бо “вона ганьбить репутацію ЗСУ”.
“Зараз складні часи і ми мусимо тримати стрій. Але триває третій рік Великої війни, родини полеглих захисників проходять пекельні бюрократичні кола і ніби залишаються невидимими для суспільства. Багато, хто опускає руки, бо емоційно вкрай важко боротися за свої права у стані горювання. Але ми, родини захисників, не є жертвами обставин. На подвигу наших чоловіків тримається незалежність України. Я хочу притягнути бодай до дисциплінарної відповідальності людей, які не шанують пам’ять полеглих воїнів. Мені важливо, щоби родини не відчували знецінення і передавали наступним поколінням у спадок відчуття гідності, а не зневаги”, – зазначає вдова.
