Понад сто тисяч вірмен Арцаха нині у Вірменії. Втеча майже всього населення регіону була неймовірно швидкою.
Їдучи, кидали майже все, часом — палили залишені будинки. Тікали, щоб зберегти життя, пам’ятаючи, яким може бути геноцид, пам’ятаючи не тільки Сумгаїт 1988 року, а й різанину 1915 року в східних вілайєтах Туреччини. У вірмен дуже сильна родова пам’ять. Я сам, хоча в мене тільки чверть вірменської крові, уникаю приїжджати до Туреччини, доки турки не визнають геноцид християн геноцидом, як визнали німці свій злочин проти євреїв і ромів в епоху нацизму. Упевнений, що це станеться, тільки не знаю, коли.
Пам’ятаючи те страшне минуле, вірмени Арцаха не стали випробовувати долю й залишили свою рідну землю, на якій їхні пращури жили щонайменше з 1828 р., від Туркманчайського договору, коли під скіпетр Миколи I переселилося з Персії до півмільйона вірмен. А багато сімей жили в Арцаху тисячоліття. Але найменше я зараз, хоча й історик, хочу говорити про історію.
Важливо інше — нинішній вихід вірмен Арцаха не супроводжувався вбивствами й насильствами над мирним населенням, був зумовлений страхом, а не жорстокостями, як у 1988−93 роках, як у 1915−22 роках у Туреччині. Навіть порівнювати не можна.
У Вірменії зараз сто тисяч знедолених, приречених жити на мізерну допомогу, жителів Арцаха. У Карабасі — спорожнілі міста й села, які навряд чи відродять, тим більше відродять швидко, азербайджанці переселенці. Та й до чого залишати їм свою рідну землю й могили своїх предків, щоб переїжджати на землю чужу, на чужі могили.
Подивіться, чим був Виборг і Південна Карелія до 1939 року і чим вони є зараз, після зміни населення, чим є зараз Курили, Східна Пруссія. Тільки божевільні автократори минулого й сьогодення бажають приєднувати землі самі по собі, а не землі, населені корінними їхніми мешканцями. Навіщо Карабаху ставати ще однією такою ж спустошеною землею?
Зовсім інше — створити умови для мирного співіснування вірмен і азербайджанців у Карабасі після законного відновлення в цьому регіоні Азербайджанської державності. Як здається, принаймні на папері, вірменському населенню надано гарантії цивільної рівноправності, свободи віросповідання, свободи освіти та культурної діяльності рідною мовою, право використовувати вірменську мову в сфері місцевого самоврядування та суду в районах компактного проживання. Для жителів Карабаху буде тимчасово скасовано всі податки, крім податку на землю, і передбачаються інші пільги та допомоги під час повернення.
Усе це дуже важливо й показує, що режим Ільхама Алієва намагається не відтворювати минулі страшні сценарії міжнаціональної бійні заради заволодіння землею, а, навпаки, хоче діяти цивілізовано, як і личить державі, яка прагне до Євросоюзу та НАТО.
Безумовно, якщо біженці переконаються, що їх ніхто не грабуватиме й не вбиватиме, що їхню власність, якщо її придбано законно (а не експропрійовано в азербайджанців у 1989−93 роках), їм повернуть, то багато хто захоче повернутися. Але їх утримуватиме страх, та сама родова пам’ять.
Для того, щоб компенсувати страх, мало запевнень, має бути реальна охорона вірменського населення. Азербайджанській поліції вірмени ще довго не довірятимуть. Тому сам Азербайджан, заради того, щоб повернення вірмен до Карабаху відбулося, має попросити ООН та ОБСЄ про розміщення в регіоні контрольних спостережних комісій та контингентів миротворців. Без цього навряд чи вірмени повернуться.
І звісно, Азербайджан має утримуватися від образ пам’яті своїх вірменських громадян. Називати вулиці іменами засуджених світовим співтовариством творців християнського геноциду в Османській імперії та Турецькій республіці — не можна, хоч би як хотілося комусь так самоствердитися над вірменами. Вчити в школах, що вірмени одвічні вороги азербайджанців — теж не можна, хоча замовчувати злочини обох народів один проти одного не слід, але слід давати їм відповідну оцінку. Не можна й зазіхати на вірменські старожитності Арцаха, руйнувати християнські храми, могильні камені — це варварство, не гідне цивілізованого народу.
Я впевнений, що якщо повернення вірменського населення відбудеться, якщо під охороною світового співтовариства та за доброзичливіої допомоги Баку, вірмени знову стануть жити в Карабасі, це буде значна перемога сучасних принципів політичного й цивільного устрою над архаїчним націоналізмом і конфесіоналізмом, що так часто в минулому опоганювали Південний Кавказ та й весь світ. Це буде найкращим аргументом на користь того, що Азербайджанська держава — сучасна держава європейського типу, а не анклав початку ХХ століття в столітті XXI. І, нарешті, це буде велика перемога добра над злом у цьому маленькому гірському краї зі складною долею. Але з таких маленьких перемог і складається майбутнє людства.
