Москва не може миритись з Україною, яка не піддається логіці, а тому намагатиметься нав’язати її недосвідченим лідерам свої пріоритети.
Другий тур українських президентських виборів, що відбулись 21 квітня, став дещо нетрадиційно демократичним. Для мільйонів затятих спостерігачів у Росії, які розглядали цей процес крізь спотворені скельця своїх популярних медіа, це стало, як не дивно, розчаруванням. З одного боку, для діючого президента Петра Порошенка – якого обрали в розпал гострої воєнної кризи в 2014-му та який показав себе краще, ніж очікувалось – це була переконлива поразка. Та з іншого, його суперник Володимир Зеленський – злегка знайомий росіянам завдяки головній ролі в популярному телешоу – довів, що людина з відсутністю політичного досвіду може швидко здобути неймовірну підтримку громадськості. Російська пропаганда зазвичай прагне представити політичні процеси в Україні – як і на Балканах – як такі, що хитрим чином сконструйовані США. Втім, у цьому випадку переконливо донести будь-яку конспірологічну теорію про спонсорство Заходу було неможливим. Як це не важко, та багатьом росіянам довелось винести некомфортні висновки: українці справді мали можливість зробити вільний та зважений вибір, що завершилось заміною їхнього лідера, від якого вони всі значно втомились. Про це пише автор на сайті “Нове время”.
Очевидно, що кандидати на українських президентських виборах не симпатизували намірам заключити мир з Росією. І хоча Зеленський уникав агресивної риторики в своїй передвиборчій кампанії, Москва не бачила сенсу підтримувати його проти жорсткого, хоча і більш передбачуваного Порошенка.
Насправді, новий український президент з його потужними можливостями пробувати нові засоби й методи ведення політики, може обернутись для Кремля більш складним партнером у маневруванні навколо застояного конфлікту на Донбасі. Москва продемонструвала готовність посилювати економічний тиск на Україну та переважно утримувалась від багатоетапного «гібридного» втручання, направленого на підрив цілісності виборів. Україна може хронічно відставати в справах економічних, але вона здійснила крок уперед до розбудови демократії та знову показала свою ідентичність як плюралістичної європейської держави, де велика кількість внутрішніх розбіжностей лежать в основі міцної національної єдності.
Перемога Зеленського – це очевидний прояв розчарування та невдоволення традиційними політичними елітами, і цей тренд Україна розділяє з багатьма європейськими країнами. Популісти різних переконань намагаються використати це розчарування, та недавнє обрання Зузани Капутової президентом Словаччини демонструє зростання підтримки на користь молодших антикорупціонерів, аніж пронаціоналістичних політиків.
Кремль старається робити вигляд, що прагнення до свіжих ідей та лідерів не існує в Росії, але постійні спроби фальсифікувати економічні дані та малювати картину пожвавлення росту видають наростання сумнівів у настроях громадськості. Минулого тижня президент Володимир Путін зіштовхнувся з новою генерацією європейських лідерів, привітавши у Москві президента Естонії Керсті Кальюлайд. Він виглядав незручно, відповідаючи на її пряму та впевнену протидію труднощам у двосторонніх відносинах.
Російському керівництву насправді було куди легше оголосити про повне припинення відносин з НАТО, замість продовжувати заперечувати грубе порушення міжнародних норм та симулювати готовність співпрацювати ради зниження напруги. Те, що прокремлівські коментатори називають «жорстким реалізмом», насправді є старим поєднанням блефу, конфронтації та цькування, спрямованого на посилення кожного непорозуміння у трансатлантичних та внутрішньоєвропейських відносинах, що Москва вбачає прийнятним для використання.
Ключовою частиною стратегії з «розділяти та виживати» є розмахування новими системами озброєння і фантазіями Путіна про «диво-ракети». Як результат, пропозиції щодо потенційної прийнятності та доцільності лімітованої ядерної війни займають усе більше місця в російських дебатах щодо зовнішньої політики. Цьому далекому від безневинного вихваляння з боку Кремля типово притаманні деякі грубі перебільшення. Та масштаб проблем у російському військово-промисловому корпусі можна вивести з неохочого офіційного визнання невдач і пробілів у російському космічному секторі.
Неправильне керування, посилене корупцією, стало невід’ємною рисою лідерства Путіна, і визначає потребу перекидати велику частку ресурсів на нарощування військової міці, що посилює соціальні проблеми, які не можна затушувати бухгалтерським креативом. Динаміка деградації породжує гнів і невдоволення у російському суспільстві, що переважно залишається прихованим, але проявляє себе у раптових спалахах протестів і закликах покарати корупційних чиновників. Останнє може, принаймні частково, проявляти себе в зростанні народної поваги до диктаторського правління колишнього радянського лідера Йосипа Сталіна. Багато ліберальних коментаторів глибоко розчаровані таким зсувом у настроях громадськості, в той час як інші вважають, що така «повага» – це передусім відображення глибокого невдоволення по відношенню до безсоромного самозбагачення путінської еліти.
Громадська думка в Україні зіштовхується з різними проблемами, проте не страждає типовою російською ностальгією за своїм минулим, де глибоко цінують свій статус «суперсили». Що показала нищівна поразка Порошенко, так це готовність суспільства вийти за межі мобілізації, викликаної тліючою війною на Донбасі, зосередившись на проблемах реконструкції та розвитку. Ця тяга до нових перспектив наростає і в російському суспільстві, й грубе перебільшення офіційною пропагандою труднощів України не може подавити бажання росіян утекти від болота стагнації.
Російському істеблішменту ненависно трактувати перемогу Зеленського як свідчення про вибір України на користь пожвавлення внутрішніх реформ, і там не знають, чого очікувати від цієї немислимої зміни управління. Замкнувши себе в грубому та глибоко несправедливому конфлікті з «братерським» сусідом п’ять років тому, Росія куди більше регресувала до корупційної автократії, що виправдовує своє існування розпалюванням конфронтації зі Заходом.
Кремль не може миритись з Україною, яка не піддається логіці та відкидає канони цього конфлікту, а тому Москва намагатиметься нав’язати недосвідченому українському керівництву пріоритети управління заздалегідь програшної війни.
Команду Зеленського протестують раніше, ніж ті приготуються до серйозних викликів. Та кожна перемога, яку Кремль намагатиметься досягти, ймовірно битиме по Росії сильніше, ніж по Україні. Мілітаризм – це прокляття російської політики та економіки. І навіть в умовах, коли суспільство все більше втомлюється від цього, еліти прагнуть будувати та проектувати військову міць, якими би наслідками це не обернулось для розладнаної держави.
