Схоже доля привела Володимира Зеленського на фундаментальне роздоріжжя, де він має обирати, ким прагне стати: переможцем путіна чи будівничим нової України.
Якщо раніше здавалось, що ці дві опції – радше хронологічні віхи того самого шляху, сьогодні очевидно, що енергію та ресурси потрібно фокусувати або на війні або на радикальних реформах. Без докорінної зміни системи державного управління та парадигми взаємин влади та суспільства ми не виграємо війну. Але без зупинки активних бойових дій отруйний “туман війни” тільки приховуватиме, як країна насправді котиться у прірву корупції, беззаконня, свавілля, кричущої соціальної нерівності та демографічної катастрофи.
The Economist прямим текстом написав, що Україні слід переосмислити власний концепт перемоги. Бо погнавшись за поверненням тимчасово окупованих територій, можна програти майбутнє для країни та людей, які в ній залишились. Україні слід сконцентруватись над стратегією зупинки повзучого російського наступу, створення власних ешелонованих ліній оборони (на кшталт лінії Суровікіна), отримання реалістичних безпекових гарантій від Заходу щодо території, яку наразі контролює Київ (та яка відійде під його контроль за результатами перемовин про припинення вогню) та розвитком власного високотехнологічного військово-промислового комплексу.
Захід відверто каже, що сил та засобів для звільнення Донбасу, Приазовʼя та Криму ані в України, ані в її союзників наразі немає. Інтерес до російсько-української війни падає. Праві рухи в Європі та США набирають силу. Західним лідерам все важче пояснювати своїм виборцям, чому вони повинні інвестувати десятки мільярдів доларів в Україну без чіткої, реалістичної та переконливої стратегії завершення війни. Трамп відверто прилюдно заявляє, що припинить нас фінансувати і якщо виграє президентські перегони – зробить все, аби негайно зупинити війну.
Звичайно в цій ситуації можна впертися – і спробувати воювати до переможного кінця. Втім з огляду на системні проблеми з мобілізацією, кількість військовослужбовців, що дезертирували чи знаходяться в СЗЧ, а також на критичну залежність від західних партнерів у постачанні озброєнь та фінансуванні війни, – при такому розкладі можна і не вгадати переможця в цій битві на виснаження. Тим паче, що ми тривалий час не чули, які сили та засоби потрібні для звільнення тимчасово окупованих українських територій з огляду на сумний досвід літа 2023. Скільки людей ми готові покласти, аби звільнити Приазовʼя, Крим та Донбас. Скільки і яких нам для цього потрібно літаків, танків, бронеавтівок, РСЗВ, снарядів, ракет, мін, безпілотників тощо. Здається останній раз такі цифри називав нинішній посол України в Обʼєднаному Королівстві ще у свою бутність Головкомом…
Найбільш програшна стратегія для України – це вічна війна. Таку війну міг собі дозволити Хо Ші МІн, який мав у своєму розпорядженні десятки мільйонів бідних, неосвічених селян на краю тогочасного світу та кількасот тисяч фанатиків-комуністів. Тому за 15 років він виснажив США і змусив ганебно тікати з Сайгону найпотужнішу армію світу. Такий ресурс був у талібів, які повторили стратегію вʼєтнамських комуністів щодо виснаження ворога – і змусили США ганебно ретируватись вже з Кабулу. У Зеленського ані десятків років попереду часу, ані мільйонів мобілізаційного ресурсу, ані репресивного апарату вʼєтконгівців чи талібів – і близько немає. Тому на часі радикально переосмислити, що стане перемогою для України: повернення за будь-яку ціну тимчасово окупованих земель чи проведення радикальних реформ, що відкриють Україні шлях з третього світу в перший.
Трагічність цієї дилеми полягає в тому, що війну нинішній Верховголовком веде з перемінним успіхом, а щодо реформ – тут він повністю програв і став заручником системи, радикально змінити яку народ його обрав 5,5 років тому. Система динамічно деградує, а президент не наважився і вже напевно не наважиться її радикально змінити. Тому будівничим нової України йому не стати – і він вірогідно до останнього чіплятиметься за сценарій, в якому його шанси увійти в історію переможцем виглядають не так примарно.
Втім є одне але: без радикальних реформ, без революційної зміни владної архітектури та парадигм взаємодії влади та суспільства в Україні – на самих героїзмі, керативності та патріотизмі українців – війну не виграєш. Аби перемогти, Україна має відрізнятися від росії, як Ізраїль – від навколишніх арабських країн. Наразі, на жаль, війна – попри декларативну декомунізацію та деімперіалізацією – робить нас посутнісно все більше схожими на нашого ворога: свавілля, корупція, непотизм, розфарбовані у жовто-блакитні кольори, не менш огидні, аніж в кольорах російського триколора…
Тому заклики західних ЗМІ про потребу переосмислити концепт перемоги та зупиняти війну (аби виграти для України шанс на майбутнє, зосередивши її енергію та ресурси на радикальних реформах, а не відвоюванні тимчасово окупованих земель) ігнорують субʼєктивний, але вкрай важливий факт. Зупинка війни означає для Зеленського в кращому разі тиху політичну пенсію – замість лаврів “переможця путіна” та почесного місця у підручниках історії. Для його оточення – перспективи набагато похмуріші. Бо війну з неефективною системою, мандат на радикальну зміну якої Зеленський та його команда отримали у 2019 році, вони безнадійно програли.
І тут перед президентом постає не дилема: намагатися увійти в історію великим воїном чи великим будівничим – його трагедія у виборі між власним его, яке вимагає воювати з путіним у примарній надії стати могильником росії, та любовʼю до України, яка спонукає до самопожертви – добровільно поступитись троном тому, хто має кращі шанси радикально реформувати Україну і в такий спосіб розчистити їй шлях у майбутнє.
І визначатися потрібно буде вже цього року…
