Найгучнішою новиною останніх днів стала раптова відставка першого і єдиного президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва.
Створеною ним же країною він керував майже 30 років, поставив її на ноги і позначив на політичній карті світу.
Були, звісно, всілякі непорозуміння, на кшталт спроб загнобити фільм “Борат” американського коміка Саші Барона Коена за “неправильне” зображення Казахстану і його жителів. Але, загалом, ця країна здобула репутацію спокійної, мирної, стабільної і економічно успішної. Не Катар, не Кувейт і не Емірати, але і не Узбекистан чи Афганістан. Нормальна азіатська автократія без насильства і всяких непотрібних надмірностей, пише автор на сайті “Новое время”.
Ніякої демократії в Казахстані, звичайно, не було. Чесних і вільних виборів ніколи там не проводили. А реальна опозиція була знищена або викинута з країни. Підлеглі Назарбаєва без кінця змагалися в підлабузництві і лизоблюдстві.
Його обсипали титулами і почесними званнями. Таким головним титулом став “Єлбаси” – це казахський аналог “національного лідера”. Назарбаєв цілком офіційно зараз називається “єлбаси”, чим, як я зрозумів, пишається. До слова, у своїй прощальній промові він спеціально згадав цю обставину.
Для нас із вами це, можливо, здається диким, але для Казахстану це дуже важливо. У таких країнах всякі неформальні титули і звання часто набагато важливіші від конституційних. Оголосивши про свою відставку, Назарбаєв, звісно ж, нікуди не пішов. Він просто змінив свою форму для виконання найголовнішої своєї функції – продовження роду. У політичному, звичайно, сенсі.
Тут треба пояснити. Найголовніша проблема авторитарних режимів – це транзит влади. Навіть найпотужніший і непереможний диктатор, зважаючи на природні причини, не вічний. Він завжди хоче, щоб його наближені, сім’я, клан, кореші, соратники (як завгодно можна назвати) не були знищені, щоб вони зберегли владу і власність.
Він боїться, що нові начальники пустять їх на ковбасу. А його самого в історію запишуть злісним і жадібним тираном, а зовсім не великим реформатором і рятівником батьківщини. Але щоб все пройшло добре, потрібно десь взяти тямущого наступника. А де ж його взяти, коли всі більш-менш розумні, ділові та самостійні або в тюрмах сидять, або за кордоном давно? А навколо кишать найнудніші і найнікчемніші з-поміж людей лакеї і підлабузники?
Одні диктатори помирають і взагалі ніяк не вирішують цю проблему, інші заздалегідь призначають собі наступника, але його потім зазвичай зжирають спритніші і підліші конкуренти. Назарбаєв вирішив не ризикувати. Він вибрав складну і досить небезпечну роботу і почав вирощувати спадкоємця за життя. Щоб продовжити свій диктаторський рід ще до фізичної смерті.
План такий: Назарбаєв формально йде з поста президента і призначає на своє місце главу Сенату на прізвище Токаєв. Це кадровий дипломат, який майже всю свою кар’єру провів за кордоном. А в Астані, в Казахстані у нього немає ніяких особливих кланових зв’язків. Це вірна особисто Назарбаєву людина, на кшталт Медведєва у Путіна. Один мінус – він не з сім’ї президента.
Тому на вибори 2020 року від влади піде інша людина, справжній наступник і племінник Назарбаєва – Самат Абіш. Цей Абіш працює зараз заступником начальника місцевого КДБ.
А щоб не було жодних сюрпризів, Назарбаєв до кінця своїх днів буде головою Ради безпеки Казахстану – там він триматиме силовиків у своєму підпорядкуванні.
Якщо новий президент буде поводитись тупо або занадто самостійно – Назарбаєв його прибере. Якщо ж хтось без дозволу спробує скинути нового президента, то на них чекатиме та сама доля.
Назарбаєв буде і в центрі силових органів, і в центрі політичного впливу. Він збереже контроль над головною парламентською партією “Нур Отан”, яка з 2020 року формуватиме уряд. Загалом, нікуди він не йде.
Мрія у екс-президента така: за ті роки, які йому відвела природа, він повинен переконатися, що його наступник адекватно розуміє цілі і завдання, вміє керувати країною, а також наростив достатній політичний капітал, щоб після смерті самого Назарбаєва його тут же не скинули.
План зрозумілий, але є проблема. Назарбаєв неминуче буде слабшати, а його наступник – ставати сильнішими. У якийсь момент йому може здатися надмірною опіка діда, він його спробує відправити на пенсію.
Теоретично, саме тоді відбудеться розкол місцевої еліти на нову і стару. Між ними навіть може початися протистояння. Якщо так і станеться, то у демократичних сил Казахстану саме в цей момент буде шанс скинути авторитарний режим і побудувати у себе в країні нормальну демократію без жодних там “єлбаси”, наступників з КДБ і подібної нісенітниці.
Це, мабуть, буде ідеальний для Казахстану варіант. Втім, не можна забувати, що в сусідній Росії Володимир Путін дуже уважно спостерігає за подіями в Казахстані. І якщо раптом там станеться щось подібне до Майдану, то він запросто може скористатися ситуацією за кримським сценарієм.
Річ у тому, що у путінського режиму справи йдуть просто жахливо: Росія в кризі, санкції не дають жити, еліта налякана, народ зубожіє. І головне – рейтинги влади каменем летять вниз. У Москві всі пам’ятають, що в такій же ситуації в 2014 році анексія Криму сильно підвищила популярність Путіна.
Якщо в Казахстані почнеться якийсь серйозний конфлікт між елітами або народ вийде на вулиці, у Кремля з’явиться дика спокуса втрутитися і знову зайнятися своєю улюбленою справою – “збиранням земель”. Для Казахстану це могло б закінчитися дуже сумно.
Я думаю, що Назарбаєв це прекрасно розуміє. Почасти саме тому операція зі зміни влади готувалася в таємниці від Росії і почалася ще за його життя. Він просто намагається зберегти головне досягнення всієї своєї кар’єри – цілу незалежну країну, яка створена саме його зусиллями.
І, найімовірніше, він усім своїм єством зараз відчуває жадібні погляди з Москви. Путін і його міньйони чекають найменшої помилки з боку Назарбаєва, щоб вчепитися кігтями й іклами в його країну і напитися свіжої крові. Тільки вона зараз може продовжити їх власне існування ще на кілька років.