Дуже символічно і навіть природно, що кожен наступний крок у становленні сучасної української нації нас змушують робити колишні імперії, які століттями поневолювали українців.
Сьогодні ще один такий крок. Коли попри всі внутрішні розбіжності ми виступили як єдина нація. Коли ми спільно усвідомили, що не терпітимемо приниження і диктування умов.
А ще цікаво, що разом з усіма чотирма Президентами, які відмовилися від злощасного ордену, ми повернулися у точку, з якої починали будувати незалежність, і подумки знову пройшли всі 35 років. Це таке колективне усвідомлення новітньої історії. Прийняття, що всі ці президенти – наші, з усіма їхніми недоліками, але вони були обрані нами і працювали на державу.
Я завжди трохи заздрила американцям чи британцям, коли вони посилалися на якесь рішення того чи іншого президента чи короля, вирішуючи вже сучасні проблеми. Бо в нас не було державницької памʼяті. Нам не дозволяли її вибудувати.
Сьогодні стало очевидно, що ця тяглість уже є. Це видно навіть у випадку з україно-польськими відносинами, коли кожен з президентів описав свої зусилля у їх розбудові. Насправді це дуже важливо.
І я вірю, що цей болісний урок також буде вивчений в Польщі. Україна вже інша. Сусідам треба час, щоб це прийняти.
Нам треба терпіння, щоб дочекатися їхнього прийняття.