Цим дітям, які пройшли пекло на Азовсталі, не повідомили лише про одне: ніхто не скаже вам “дякую” зрештою. Не одразу, але зрештою не скаже ніхто. Воювати за суспільну повагу – від початку мотивація, яка призведе до психологічного краху наприкінці.
Те саме з “бути героєм” у нашій країні. Христа спочатку розіп’яли, а потім стали іконки лепити. А в Україні рівно навпаки: спочатку зроблять ікону, а потім – із задоволенням розіпнуть.
Тож якщо вже вирішите долучитись до ЗСУ – шукайте мотивацію не у суспільному, а в особистому. Воюйте за маму, яка може жити нормальним життям, поки ви в траншеях; за дружину з дітьми; за вбиту кохану чи друга. Навіть бізнес в якомусь Покровську, де від продавчині ще можна почути українською “бережіть себе” (бо без ЗСУ буде пізд*ць), часто виявляється більшою мотивацію, ніж абстрактна країна, яка скаже вам “дякую” на столичних біг-бордах чи смайликом “молимось” у соцмережах. Воюйте за те, що не зможе відібрати ні суспільство, ні соцмережі, ні ворог, ні сліпе керівництво держави. Тільки тоді з’являється шанс. Шанс психологічно витримати весь цей треш під падіннями КАБів etc.
Від побратимів я все частіше чую: “Якщо доживу до кінця – поїду з цієї країни”. Можливо, я теж, подивимось. Це якщо доживу