Я боюсь.
Я боюсь моменту, коли закінчиться війна.
Чомусь держава не хоче думати на кілька кроків вперед.
Ви мене знаєте. Якщо я критикую, я пропоную, що можна зробити.
Тому. Вважайте цей допис публічною офертою для влади.
Перше, що треба зробити, це легалізувати зброю. Так, треба. Бо після військових дій в 2014- 2016 роках хлопці повертались з величезною кількістю зброї.
Зараз на лінії зіткнення є величезна кількість трофейної зброї, яка не на обліку. І просто повірте, ніхто її здавати не буде. Повертаючись в мирні міста, її будуть привозити з собою додому.
Так, я допускаю, що не всі у разі легалізації зброї прийдуть і поставлять її на облік. Але ж більша частина прийде.
Так, я допускаю, що не всі підуть до психіатра, хтось купить довідку, а хтось і сходить.
Тому легалізація зброї не те що на часі, це треба було робити на позавчора.
Друге. Є військові, які ніколи не повернуться у мирне життя. У мене є особисті знайомі, яких з роти лишилось 5 чоловік, і вони кожної ночі їздять на «зайців» навіть не в сіру зону. Так вони це називають.
Це Рембо, які сенсом свого життя вже вважають війну. Для них вже зараз на рівні держави необхідно створювати миротворчі місії, якість спільні тренування з армією НАТО, да все, що завгодно, але треба готувати проєкти, де ці люди можуть знайти своє місце в житті після війни.
Третє.
Зробити обовʼязковим збори раз в 3-6 місяців на полігонах, всіх, хто повернувся з війни. Вони мають там вибігатись, постріляти, поговорити, скинути адреналін, може, і випити, згадати полеглих.
Це просто життєво необхідно.
Четверте.
Психологічна підтримка. З кожного утюга має звучати, що звертатись до психологів – це нормально. Паралельно має йти підготовка психологів, які вміють працювати з психотравмою, з гострим ПТСР.
Може, вам здається це все неважливим. Але я дуже не хочу переживати стрілянину в мирних містах. А вона буде, якщо нічого не робити вже зараз.