У понеділок ввечері я мав честь виступити на презентації проєкту Амбасада українських сенсів перед лідерками і лідерами української діаспори, старої й нової.
Нижче мій текст. Багатьом він не сподобається.
—-
Одне з найбільш актуальних питань сьогодення, а тим більше після перемоги, — це співвідношення Малої та Великої України.
Мала Україна — це розуміння українства в кордонах та прагненнях України. Українці — це ті, хто живе в Україні та присвятив себе Україні. З цієї точки зору, історичні постаті минулого належать до України лише тоді, коли вони були етнічними українцями та присвятили себе українській справі. Українці на службі імперії, українці в Петербурзі, росіяни в Києві чи поляки у Львові не належать до України.
Велика Україна — це розуміння українства як величезної світової течії, що зробила і робить свій внесок до людської цивілізації різними способами і в різних місцях. До Великої України належить величезна й розгалужена українська діаспора (яка, безумовно, збільшиться у прийдешні роки тими, хто не повернеться). До Великої України належать етнічні українці, що ніколи не жили в Україні, а також ті, хто виїхав і зробив кар’єру за кордоном. До Великої України належать представники інших етносів, що прожили життя в Україні та тісно пов’язані з нею. До Великої України належать українці, які будували Російську, а потім Радянську імперію (в обох випадках внесок був визначним, якщо не вирішальним). До Великої України належать історичні постаті, серед яких є київські росіяни, львівські поляки, одеські євреї та маріупольські греки тощо.
Колись за часів Віктора Ющенка в Українському Домі зробили величезну виставку портретів Великої України. Там були сотні великих українців, а серед них — американські астронавти та спортсмени українського походження, вищі чини Російської імперії родом з України, єврейські вчені та поети, чиє дитинство минуло тут, та багато інших.
Велика Україна включає Ігоря Сікорського та Казимира Малевича, Сергія Параджанова та Стефана Банаха, канцлера Олександра Безбородька та льотчика Івана Кожедуба, Сергія Корольова та Микиту Хрущова, хокеїста Вейна Грецкі та акторку Мілу Куніс, нобелівських лауреатів Шмуеля Аґнона та Саймона Кузнеця, Уляну Супрун та Христю Фріланд, Архипа Куїнджі та Бруно Шульца, Ісаака Бабеля й Михайла Жванецького, “француженок” Анну Ярославну та Соню Делоне. І, звичайно, Миколу Гоголя, без якого уявлення України про себе було би значно біднішим.
Як пише голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович у книзі “Українські основи”, “йдеться … про цілі династії князів, ханів, шляхтичів, бургомістрів, ксьондзів, попів, рабинів, мулл, художників, поетів, мандрівників, дослідників, ремісників та вчителів, більшість із яких не говорили українською і навіть не мріяли про незалежну Україну, але якимось неймовірним чином долучилися до її постання, виразності та самобутності”.
Війна актуалізувала Малу Україну. Йдеться про виживання країни та нації, про смертельну загрозу існуванню. Життя стало чорно-білим, бо напівтони несуть смерть. Треба вижити, перемогти й відновитися.
Перед Малою Україною нині стоїть завдання відрізати й відкинути від себе російську та радянську культуру — культуру імперії, що не припускає вільної України. Бо в час війни культура перетворюється на зброю. Культура не поза політикою. Культура, що заперечує свободу й незалежність, сьогодні, по суті, заперечує наше життя.
Після перемоги перед українцями стане велике питання — яку Україну будувати, Малу чи Велику? Україну закриту, яка є обложеною фортецею, чи Україну відкриту, яка завжди суттєво впливала на світ і впливатиме й надалі, але водночас і сама підлягає впливам? Україну, що не визнає власної діаспори та чужих діаспор у своєму тілі, чи Україну, яка пов’язана зі світом мільйонами зв’язків? Яке місце України у світі загалом?
Правильний погляд на будь-яку проблему — це погляд з майбутнього. Якщо світ деглобалізується, розпадеться на невеликі домени, то вижити зможе лише Мала Україна. Якщо світ буде глобальним, то в такому світі лише Велика Україна буде живою й успішною.