П’ять років. Рівно стільки знадобилося Європі, щоб усвідомити, кому саме Росія оголосила війну.
У березні 2014-го Захід нагадував трьох мавп, які нічого не хочуть помічати, слухати і тим більше говорити. Анексія Криму проходила під розгублені заклики столиць «дотримуватися правил» і «шукати компроміс». Холодний душ для всіх тих, хто був переконаний, що Росія перезавантажилась. Що вона відтепер і завжди буде торгуюча, партнерська та зрозуміла. Похмілля для тих, хто вірив, що софт-пауер витіснив армії на задвірки історії, пише автор на сайті “Крим. Реалії”.
Україна не була винятком. Втім, нашій країні довелося швидко тверезіти. Нам просто не залишили вибору. Тому що слідом за Кримом почався Донбас – другий акт кримської п’єси в постановці Москви. Україна переставала бути гібридною державою завдяки гібридній війні. Не відразу. Поступово. По краплі вичавлюючи з себе ілюзії.
Але стара Європа до останнього відмовлялася визнавати нову реальність. Її можна зрозуміти – з точно такою ж відстороненістю в 2008 році Україна вдивлялася в російсько-грузинську війну, яка не вплинула на нашу рішучість торгувати з Москвою і голосувати за проросійського президента.
Складно вчитися на чужих помилках. Особливо коли це навчання пов’язане з необхідністю виходити із зони комфорту. Десять років тому з неї відмовлялася виходити Україна. А п’ять років тому так само відмовлялася виходити Європа. Яка продовжувала вірити, що це не її війна. Що вона так і застрягне десь на периферії. Що апетити імперії мають межі і потрібно лише знайти баланс.
Вона не врахувала лише одного. Кремль цю війну не оголошував Україні. Хоча б тому, що ніякої суб’єктної України, яка може чогось «бажати», у свідомості кремлівських мешканців не існує. Кремль оголошував цю війну Заходу. Тому самому, на який покладав відповідальність за Майдан. Тому самому, який, з точки зору Москви, повалив Януковича чужими руками. І Україна стала жертвою вторгнення саме тому, що для Кремля вона стала частиною Заходу.
Київ з першого дня намагався пояснити це європейським столицям. Які стомлено відмахувалися. Знехотя вводили санкції. Регулярно обговорювали їх скасування. Які намагалися зробити вигляд, що війна їх не стосується. І навіть відтіснили на периферію свідомості знищений пасажирський «Боїнг».
А потім були Скрипали. Російське втручання у вибори. Шпигунські скандали. Дестабілізація на Балканах. Виявилося, що поки Європа намагалася протягувати Москві долоню для рукостискання – Кремль продовжував вести війну. Ту саму гібридну, схожу на спецоперації, які так люблять вихідці із спецслужб. Ті самі вихідці, які в Росії володіють усією повнотою влади.
Кілька років тому Ангела Меркель заявляла, що головні загрози миру виходять від вірусу Ебола, ИГІЛ і політики Росії в Україні. Формулювання дозволяло споруджувати «Північний потік-2» і говорити про те, що Москва приречена залишатися партнером Європи. В 2019-му році вже мало хто пам’ятає про Эболу. ИГІЛ перестав виглядати як невблаганний вісник армагедону. А Європарламент оголошує, що Росія не може вважатися стратегічним партнером ЄС і закликає переглянути угоду від 1994 року. І цей же Європарламент говорить про те, що «Північний потік-2» стає загрозою для Європи, і закликає відмовитися від проекту.
Ні, ніяких ілюзій плекати не варто. Ніякого одномоментного перевороту у свідомості не буде. Надії залишаться. Російські гроші продовжать мотивувати багатьох закінчити війну за рахунок України. Але будь-який процес цінний своєю динамікою. І якщо вам здається, що нічого не змінюється, то варто підняти архіви. І подивитися на те, як пряма європейського витвереження вибудовується за останні п’ять років. І нинішня резолюція Європарламенту стає лише ще однією точкою на цьому графіку.
Зрештою, навіть у нас на п’ятому році війни в надлишку людей, які добре ставляться до російського керівництва. Складно в таких умовах дорікати Європу за короткозорість, вірно?