Продолжение. Предыдущие дни читайте здесь.
День 22
5:30 підйом.
Біг і зарядка. Ті, хто кашляє, можуть не йти.
Я не йду. Соромно трохи. Але я ще кашляю.
Завтра побіжу.
Ті, хто не біжать, прибирають в кубрику.
Сніданок.
Збираємось у спортзал.
Знімаю окуляри. Ставлю лінзи.
8:30 — спортзал. З вигляду — звичайний шкільний. Мати. Роздягалка.
Вчимось падіння, перекочуватись вперед-назад.
9:40 — фільм. Про дії розвідроти в Афганістані. Про українця, який був у складі тієї розвідроти. Ім’я — Едуард Яременко (Єрьоменко).
Десь о 10-й — знову фіз. заняття.
11:10 — фільм про російську зброю. Снайперський комплекс, АГС і якийсь кулемет — спаткоємець Утьоса.
11:35 — продовження фіз. занять.
12:00 (плюс мінус) — кінець. Йдемо в казарму.
Так хочеться денного сну!)
Я не знав, що можу так довго фізично працювати. Впринципі там нічого важкого. Але якщо 20 разів по дошках перекоиишсч туди і назад. А потім ще щось, то вже нічого не хочеться)
Поспав перед обідом.
Обід
Потім похід на спортмайданчик. Турніки, бруси і т. д.
Потім — основи рукопашу.
На це пішло ще півтори години.
Знаєте, що найстрашніше у цьому всьому? Коли мене обирають тим, на кому показують вразливі місця, куди треба бити. От коли показують на мені спереду — це ще не так страшно. Бо видно, куди інструктор тягне руку чи ногу. А от коли я стою до всіх спиною і він каже «… ну або копчик…», оце вже внша справа. Ви не повірите, але сідничні м’язи стиснулися самі, щоб захистити цей самий копчик. На копчикове щастя йому нічого не прилетіло. Сідничні м’язи розслабились.
Якщо я коли-небудь буду робити мультфільм про це, то момент мого повернення в казарму я б зобразив так:
Ноги ледве переставляються, шаркаючи, по землі. Руки волочаться за мною. Рот відкритий і з нього вивалився язик (пити на тренуванні не бажано — також тренують).
Далі — вечеря. Піднос ще не був таким важким.
Сьогодні давали ячмінну каву — не пам’ятаю на сніданок, обід чи вечерю. Але здивували. Дякую.
Про вчорашнє.
Вчора я писав, що ми здавали тести. Так от — хочу розповісти трохи про бланк тих тестів. Внизу бланку відповідей я помітив компанію, яка ці тести придумала. НПЦ ДИП. Російська компанія. Подивився у них на сайті їхніх замовників. Там всі російські силові структури (див скрін). Це не те, щоб зрада, це швидше сигнал українським науковцям — ей! Де ви є?! Міністерство оборони вас не чує! Де ваші руки!?
Короче тре, щоб такі тести були щонайменше української компанії і українською мовою. Бо якось не солідно виходить. У нас що — фахівців нема?
Отаке
Надобраніч.
День 23
Підйом, як завжди. Ранкова пробіжка. Чесно зізнаюсь — я знову не пішов. Горло боліло. (Заатра і післязавтра теж не піду, бо буду в Києві на культурно-просвітницькій екскурсії).
Сніданок. Не сфотографував. Був сонним.
Спортзал 8:30-12:30. О 8:31 — прокинувся. Крім фізвправ — фільми і медицина.
Якщо вчора ми відтискались, качали прес по 10 разів, то сьогодні — по 15. Плюс додались вправи. І це ми робили для відпочинку від основних вправ. Тобто отак — серія основних вправ (доооовга серія) і коли піт вже просто пече в очах — відпочинок у вигляді 15 відтискань, 15 — прес і 15 — ноги за голову.
Щоб ви розуміли, у мене зараз крепатура мене. Я не знаю чи є якийсь м’яз, який або не гудить, або не болить?
Особливо сильно гудуть ноги. Ну і прес. А все решта — просто гуде. Виявив, що у мене є м’язи з двох боків грудної клітини там, де ребра. Я думав — там просто ребра. А ні. Там у мене — крепатура. Значить і м’язи є.
Після тренування зустрівся з пластунами.
Приїжджали в Десну на екскурсію. Перекинулись парою слів. Пофотографувались.
Обід.
Ложка в руках трусилась. Руки втомлені. Але в рот поцілював.
Вечеря.
Потім — шикування на честь дня прапора України. Офіційна промова виконувача обов’язків начальника частини. В армії все має бути однаково рівним, наче по шаблону. Промови теж. Вона такою і була. Єдине, що вирізнялось — це слово «цілісності». Воно трохи невдавалось панові підполковнику. Але з третьої чи четвертої спроби він його переміг. Правда з деякими втратами для слова. Склад «но» безжалісно знищено. «Ціліс-сті». Тим не менше всі зрозуміли пана пана підполковника.
Далі були нагороди і грамоти. Подяки і підвищення у званнях. І чергові аплодисменти.
А потім було нагородження орденом за мужність. Посмертно. Орден вручали сім’ї. І ось ці оплески були чесними. І тиша була чесною. І все одразу стало справжнім і близьким. Без пафосу. Просто таким, яким воно є.
Добраніч
