Майже кожному АТОшнику, з преших же днів по повернені, доводиться зіштовхуватись з тим, що не воювавше суспільство настирно намагається відправити тебе обратно. «Чому не поветраєшся на війну?» — це питання починають задавати чиновники, воєнкоми, журналісти. На певному етапі, до тиску додаються і бойові побратими, які залишились там. Звичайно, що мета питання у всіх різна, але АТОшник який повернувся, потрапляє під шалений тиск цієї вимоги. Зазвичай, реакція — жорсткий спртив, аж до відвертого посилу на…, особливо невоювавших відправляльників. Та врешті, я все ж зібрав певний пул причин, які заставляють хлопців користуватись дембелем, а не йти на контракт.
Розкладу ці причини за популярністтю, де перша найпоширеніша:
1. Незрозуміла війна — влітку 2014 року ми наступали і звільняли території, потім, восени, стримували потужніший наступ. А що зараз?
Ні ми, ані вони, не наступають. Ми просто стоїмо один навпроти одного і обстрілюємось. Підеш вперед — порушник наказу, підеш назад — дизертир, стій на місці будь мішенню. І так вже більше року. В 2014 році я подавав документи на контракт (добре, що штаб тоді не знав, як його укладати) ми не боялись терміну «до кінця особливого періоду», бо всі були впевнені, що на війні до перемоги. Та ось вже рік, як все стоїть на місці, і до перемоги нікого не ведуть. Коли закінчиться особливий період, тепер взагалі невідомо. Один боєць, який зараз намагається розірвати контракт, сказав так: «… «До перемоги» — був готовий, але «до пенсії» — ні». Цю причину, як відмову укладання контракту, бійці називають начастіше.
2. Відсутність соціального захисту сімей діючих військовослужбовців — для дуже багатьох стає справжньою проблемою. Коли армія була маленька, при частинах існували військові містечка, де квартирувались сім’ї контрактників. Але під час
АТО, армія різко збільшилась у майже п’ять разів, а інфраструктури під таку армію просто немає. Пішов на контракт, за захист сім’ї не запитуй, він існує лише на галочку. Ніхто не оплатить вам оренду житла, не дадуть гуртожитку, не поставлять на окремий соціальний облік. Ти просто пішов в АТО і тільки ти, а сім’ї в тебе не існує. Пощастило, якщо ти із тих контрактників, хто ще до АТО в частині прописався, тоді більш менш якийсь захист буде. Та в інших випадках, тебе не відпустять навіть якщо дружина з сином під мостом будуть з голоду помирати — вони відверто похєр чиновникам, для них є лише ти — бойова одиниця на їх захисті, і тебе навіть у відпустку не пустять, щоб їм пайок привезти. Чиновники кажуть, що це неправда, бо на галочку вони звітують, як турбуються про всіх. Але бійці дивляться на практику, а не галочку, і на свої очі бачать, що захист сімей відсутній взагалі. Тому дуже, для багатьох, саме відсутність цього захисту стає причиною відмови від контракту. Вони вже захисники, але на демобілізації усвідомлюють недолугість нашої державної політики — захищати Батьківщину ти маєш в спосіб -зради своєї сім’ї. А бійці не зрадники! Дл багатьох з них — сім’я і є Батьківщина, захищати яку вони йшли на війну. А в Україні, їм доводиться захищати сім’ю в мирному житті, бо тут загрози їм створили більше.
3. Деморалізація ставленням до інвалідів і родин загиблих — Там, на війні, світ виглядає інакшим. Часто тобі здається, що тут — в мирному житті, все добре, і ти — військовий, повноцінно захищений. «Хто відбере у мене квартиру? Я же АТОшник, да вся країна підійметься, на такий випадок, да Міністр Внутрішніх справ особисто буде закривати таких шахраїв» — так тобі здається, поки ти там. Але повернувшись, тебе зустрічає зовсім інша реальність. Ти один із всіх, без будь-яких особливостей. В тебе вільно відбирають квартиру, а поліція лише розводить руками, колектори продовжують вимагати кредити і так далі. Та є ще гірша картинка, яку на війні і допустити не можуть — навіть родини загиблих та інваліди, тут також одни із… Їх обманюють чиновники, ганяють по бюрократичних процедурах, не дають виплат. Величезна кількість твоїх побратимів, не можуть голову до тями привести, а у чиновників все на галочку, у звітах вони про тебе турбуються, а в щодених прикладах навколо тебе — АТОшники не отримують жодної підтримки. Більше того, чиновник з Мерседеса періодично кричить тобі, що ти поганий патріот, бо від УБД не відмовився. Так, якось представнику ГенШтабу я пояснив, чому АТОшники не йдуть на контракт: «Запропонували АТОшнику влаштуватись водієм до воєнкомату, він погодився, уклав контракт, і його одразу в АТО повернули. Місто маленьке, один обман — мінус сотня контрактів». І питання не в тому, що відправили в АТО, а в тому, що обманули. І дембеля, такі обмани починають щодено бачити на реальних прикладах навколо себе, що врешті призводить до повної деморалізації і втрати довіри до будь-яких державних гарантій.
Та наступні два пункти, я напишу від себе, бо більшість хлопців часто не може їх сформулювати, але під час детальної розмови, саме ці причини вилазять, як головні.
4. Не готовий обрати армію, своєю професією — в світі існує дві форми служби — мобілізація і контракт. Мобілізація — це почесний обов’язок громадянина захищати державу у ВИПАДКУ НЕБЕЗПЕКИ (це головне). А контракт — це бажання громадянина зробити армію своєю постійною професією. Тож, 2014 року, люди покидали звичний лад життя, бо виникла безпосередня небезпека державі, і вони пішли її захищати. Та з початку 2015-го АТО зупинилось на одному місці. І хоч війна не припинилась, в свідомості більшості, безпосередня, термінова небезпека зникла. Тож, більшість тих, хто не готовий був зробити армію своєю постійною професією, повернулись до свого попереднього життя і попередніх професій, замість укладання контракту.
5. Важко повертатись — з м’якого чиновницького крісла, все це здається простим — робив кар’єру банківського працівника, різко кинув її і пішов на фронт, потім повернувся і знову пішов до банку. Та насправді, це шалено важкі процеси.
І якщо 2014 року, особливого часу на роздуми не було, і люди дійсно кидали кар’єри, які робили роками. То по поверненні у мирне життя, процес виявився вкрай складним.
Так, для приватного юриста, пакет клієнтів робиться роками. Починають його ще в студентські роки, коли немає сім’ї, підтримують батьки і витрати мінімальні. Але коли ти юрист з десятирічним стажем і таким самим пакетом клієнтів, то за рік в АТО ти втрачаєш його весь. Повернувшись, намагаєшься відновити, але це калосально важко. До того ж вік вже такий, що ти підтримуєш батьків і утримуєш родину, тож грошей потрібно більше і швидше. Тому, якщо в тебе хоч якось пішли справи, хлопці хапаються за такі шанси всіма руками. І тут приходить воєнком і каже: «Може на фронт?». В цей час, хочеться не просто послати його, а далеко настільки, щоб вже не повернувся. Бо те, що тобі вдалось знайти роботу, або почав відновлюватись бізнес — це така випадковість, яку ти не маєш права втрачати жодним чином. Тож, це не просто — війна-мир-війна, це дуже важкий процес. І ті, кому хоч трохи вдалось відновитись у мирному житті, тримаються за цей шанс обома руками.
Це мав бути шостий пункт, та я вирішив приділити йому окрему увагу — Там, на війні, швидко усвідомлюєш дві речі: 1. Війну неможливо вести, як Майдан, хаотично. Війна — це виключно державний централізований процес, і ефективність війни на 100% залежить від політиків; 2. Значення має виключно результат, ти маєш розуміти яким він має бути, і як його досягати.
Тож, повернувшись, і з часом втративши довіру до політиків, хлопці починають сумніватись, що нинішні політики взагалі здатні дати результат в цій війні.
А якщо вони не здатні на результат, то хлопці втрачають мотивацію до участі в ній. Це добре сформулював один боєць: Я ніколи, ні чого не боявся в бою, та усвідомивши, що маю воювати під владою — «їх», вперше став боятись, і не за себе, а за Україну, бо вони нездатні, а без їх посад, нездатна армія!».
Варто розуміти, що у випадку загострення ситуації, на фронт повернуться всі АТОшники. І так само, як 2014 року, вони будуть йти без сумнівів. Але по мобілізації, в екстрених умовах. Та зараз, не варто ГенШтабу так розриватись, щоб повернути АТОшників на фронт. Читайте причини вище, все не просто.
