у результатах пошуку. Додайте InfoResist у Google
Мабуть, десь наприкінці 90-х я вперше почув вираз «Польща – адвокат України».
І десь це відповідало дійсності, бо за різних президентів та прем’єрів – і за Кваснєвського, і за Качинського, і за Туска – Польща здійснювала системні кроки підтримки прагнення України до членства в ЄС та НАТО.
Не те, щоб Україна не була вдячна, ба більше – після того як Кваснєвський і Кучма взаємно перепросили за події на теренах Волині, був справжнісінький медовий період з апофеозом у вигляді спільного проведення Євро-2012. Проте…
Активна робота з боку Польщі щодо адвокатування України у брюссельських кабінетах, залученість до модерування внутрішньоукраїнських криз 2004 і 2014 років призвели до того, що польський політикум почав вважати, що тепер Україна сильно зобов’язана і має погоджувати з Польщею ті чи інші кроки. Тим більше, що за останніх 30 років Польща економічно зміцнилась і політично утвердилась регіональним лідером.
З їхнього боку все наче логічно. Окрім одного.
Замість вибудовування стійких, взаємовигідних партнерських стосунків з Україною, польський політикум не уникнув спокуси зайнятись повчанням і шантажем.
Розказувати українцям, на честь кого можна чи не можна називати вулиці українських міст і сіл – це стати поруч із росіянами, які вбивають українців, бо ми заканселили вулиці лєніна і неіснуючих 28 панфіловців.
В українському суспільстві ніколи за останніх 35 років не було теми обговорення чи мають право поляки називати свої вулиці на честь тих, хто вбивав українців під прапорами Армії крайової, чи на честь українофоба Пілсудського, який тримав українців у концтаборі задовго до того, як це почали робити нацисти.
Ваша країна – ваші герої. Ми вам не вказуємо. Але і ви до нас не лізьте.
Гонор часом заважає дивитися за горизонт. І у наших польських колег зараз саме той клопіт.
Пару тижнів тому президент України провів зустріч із керівниками трійки найвпливовіших держав у Європі: Британії, Німеччини і Франції. Предмет розмови – умови мирної угоди і перемовини з москвою.
Офіційна Варшава устами пана Туска висловила своє незадоволення, що подібні питання, які стосуються України та безпеки європейського регіону, відбуваються без участі Польщі.
Я не чув таких заяв ні від Італії, ні від скандинавів, ні від країн Бенілюксу. Бо ніхто не ставить під сумнів авторитет та вагу Е3 на світовій арені. Та і наші польські друзі це розуміють. Їх вкурвлює інше.
Те, що тепер Україна балакає з найсильнішими цього світу без польського посередництва. Українці виросли з коротких штанців і почали самостійно вибудовувати зовнішньополітичні треки: НАТО, ЄС, Вашингтон, світова безпекова архітектура тощо.
Так, війна дуже поміняла ситуацію.
Українці ствердились як сильна нація, навіть стікаючи кров’ю, зіп’ялись на ноги і отримали визнання усього світу.
Ми набули суб’єктності.
Чи потребуємо ми зараз адвокації? Так, звісно ж!
Макрон і Стубб адвокатують інтереси України у Вашингтоні, німці адвокатують інтерес українських аграріїв перед поляками в контексті євроінтеграційних процесів, Данія продавила авторитетом пів Європи, щоб мілітарна підтримка не всихалась.
Але є вже питання, які ми вирішуємо самостійно. І треба не ревнувати, що Київ напряму спілкується з Лондоном, Берліном, Парижем чи Брюсселем. Треба з цього користати. Бо ми теж можемо і вміємо підставляти друзям плече підтримки!
Натомість Кароль Навроцький обирає шлях відкритої конфронтації, раз по раз торпедуючи питання Волинської трагедії, шовіністично-ксенофобською риторикою в бік українських біженців, тепер він відбирає орден «Білого орла» в українського президента.
Ну, ок. Якщо Варшава вважає, що подібні кроки приведуть її за один стіл із тими, хто формує безпекову архітектуру Європи вже і зараз, то це дуже інфантильна поведінка.
Ще трохи подібної риторики та подібних вчинків – і Польща буде вирішувати якісь питання в межах Вишеградської четвірки і не більше.
Подобається це Варшаві чи ні, але Україна змінилась, зміцніла і подорослішала.
Згідно з опитуваннями близько 60% українців підтримують ідею захисту Польщі українськими збройними силами в разі російської агресії.
Але ще пару висипаних вагонів українського зерна та звинувачень у всіх бідах – і для багатьох українців Польща стане як мінімум недружньою країною, як максимум – логістичним хабом, перевальцем через який зручно добиратись до Брюсселя, Берліна чи Вашингтона.
Тому маю надію, що здоровий глузд переможе і польський політикум прислухається до Доктрини світлої пам’яті Єжи Ґедройця, а не до непереборної потреби потішити власні амбіції та позагравати з електоратом.
Агов, панове! 2026 рік на вулиці. Дуже дивно бачити ваше прагнення до ізоляції в той час, як ми будуємо мости.
Дякую за все, що було зроблено для України та українців. Ми вдячні. Але ми не любимо, коли нам викручують руки і розказують, хто в нашій хаті є герой, а хто ні.
Мусите з цим змиритись.
Трохи більше поваги, панове.
І тоді спрацюємось.
