у результатах пошуку. Додайте InfoResist у Google
Я розумію, як адекватним людям важко триматися у цьому безкінечному потоці негативу, хейту і токсичності, який несеться з усе більшою і більшою швидкістю і спрямовується на тих, до кого легше дотягнутися. Цей потік підмиває стовпи моральних орієнтирів і соціальних зв’язків, підриває довіру до тих, хто роками тримає на собі неймовірне навантаження і цілі пласти соціальної, економічної, державницької роботи, і зрештою часто призводить до суспільного френдлі фаєру – усвідомленої чи ні “стрільби” по своїх.
І можна було б, звісно, сказати, що це наш ворог нарешті домігся свого і почав руйнування тих основ, які ось уже 12 років дозволяли нам триматися. І це, безперечно, було б правдою. Але є й інша правда. Ми всі, і суспільство – від відомих громадських діячів до анонімних коментаторів соцмереж, і держава – від чиновника в районі до посадовців категорії А, на тому етапі марафону, коли моральне і фізичне виснаження сягає свого піку. А коли незрозуміло, де той фініш, коли дихання не вистачає і біль у м’язах все сильніший, багато хто готовий ставити підніжки своїй же команді, аби лиш все закінчилось.
Я знаю, як важко. Ми в Офісі Військового омбудсмана постійно живемо у негативновному контексті. Щодня ми маємо справу з десятками і сотнями проблем, особистих і колективних драм, болем, відчаєм і зневірою. На нас тиснуть високі суспільні очікування, законні межі, постійне балансування між забепеченням прав і потребами оборони. Тисне навіть те, що ми не можемо розповідати про 90% того, що робимо. І що більшість наших успіхів так і залишаться невідомими широкому загалу. Це виснажує. Іноді дуже хочеться опустити руки, і тоді я намагаюся трохи піднятися над процесом і подивитися на пройдений шлях. І знаєте, з відстані часом все виглядає не так і погано.
1. Минулого тижня було три місяці, як ми розпочали роботу Офісу Військового омбудсмана. Ми запускалися в рекордно короткі терміни у найважчий період – без світла і опалення. З недоукоплектованим штатом, з недостатньою кількістю комп’ютерів і навіть стільців. Але нашу команду об’єднувала віра в те, що ми робимо і мотивація допомогти. За цих три місяці ми прожили ціле окреме життя. Ми опрацювали понад 6 тисяч скарг і поновили права тисяч військовослужбовців. Важко повірити, але ще три місяці тому не було інстанції, куди могли поскаржитися військовослужбовці, яку можна було б критикувати, до якої апелювати чи вимагати реакції. Зараз вона є, вона набирає спроможності, вона дієва, жива і об’єднує людей, які 24/7 готові працювати для нашого війська.
2. Ще одна дуже корисна вправа – подивитися на себе очима наших іноземних партнерів. Минулого тижня на наше запрошення в Україні з візитом перебував Боудевін Бутс, Генеральний інспектор Збройних сил Нідерландів, їхній військовий омбудсман. Ми не намагалися створити якесь особливе враження, а показували йому реальність. Проблеми, з якими працюємо, нашу аналітику, новобранців, яких адаптовуємо до війська. І знаєте, рівень і обсяг роботи, який виконують наші Сили оборони, оперативність, з якою долаються виклики, справді вражають наших партнерів. Наприклад, ми були в навчальному центрі ДШВ, спостерігали, з якою самовідданністю працююють наші інструктори, як їхня самовіддача перетворює тих, хто ще вчора відмовлявся служити, на мотивованих, добре натренованих бійців, бачили очима іноземців, як формується українське військо. Це дуже піднімає самооцінку. Мої окремі сердечка як тим, хто тренує новобранців, так і тим, хто зараз приєднується до війська.
3. Ну і третє, що цього тижня тримає кукуху, – це рішення, прийняті Президентом, щодо реформування армії. Я знаю, що зневірені військовослужбовці і їхні родини вже не хочуть слів, їх переконають тільки реальні дії. Вони будуть. Але хочу також, щоб ви зрозуміли, що прийняттю цих рішень передувала колосальна робота багатьох людей – від боротьби за 90 мільярдів від ЄС нашими урядовцями до одночасного стримування ворога по всьому фронту нашими військовими. Потрібен був час, потрібно було вистояти і вибороти. І Україна це зробила.
Вся ця героїчна боротьба попри найскладніші обставини перетворилася на нашу щоденну рутину, і ми все рідше помічаємо, які ми круті. Ми так втомилися, що полежати у помиральній ямі здається нам цілком собі затишним варіантом. Але для нашого покоління обраний інший шлях. І допоки стоїть Українське Військо, ми в тилу точно не маємо права здаватися і нити. Критичне мислення, підтримка тих, хто тягне, критика дій, а не персоналій. І пам’ятати, який шлях ми вже пройшли. Дуже допомагає.
P.S. пост написаний для балансу, а не для того, щоб заперечити існування проблем
