Знову про мобілізацію: реальність, яку не хочуть чути

Знову про мобілізацію. Бо не зрозуміли.

Ротація в українській армії – це коли тебе переводять з окопу на першу лінію. Або на другу. Або з Луганщини на Донеччину. Все. Ласкаво просимо в реальність.

Я багато їжджу по нулях. Багато говорю з хлопцями. І знаєте що найважче слухати? Як вони розповідають, що бачили своїх дітей, народжених за час повномасштабного вторгнення, загалом місяць. Деякі менше.

Вони неодноразово поранені. Не списуються – бо нема ким замінити. Побратимів кидати не можуть – сумління не дозволяє. І стоять далі.

Я пишу нову книгу. Беру інтерв’ю у тих, хто в полях. Задаю одне питання: скільки ще будете воювати?
Відповідь одна: або до кінця, або поки не вб’ють.

Не «до демобілізації». Не «до ротації». До кінця або до смерті.
А тепер увага, запитання на мільйон: вони підписувались на це? Народились для окопів? Може їхні жінки з народження знали, що чоловіків не буде роками? Може діти самі вирішили рости без батьків?

Мільйон триста заброньованих. Ще більше просто не відсвічують. Всі, звісно, «не народжені для війни».
Тільки от ті, хто п’ятий рік на позиціях – теж не народжувались зі зброєю в руках. Але пішли. Захищати і своїх, і чужих.

То як це називається, коли людина не може вийти, не може отримати нормальну ротацію, не може побачити дитину – але зобов’язана стояти далі?

Я знаю як це називається. Просто ввічливо промовчу. Чотири роки. Держава не спромоглась відрегулювати питання ротацій.
Чотири роки.